Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Хто міг передбачити, що ви опинитеся з ними на борту одного судна? Та й збиралися вони до Кінтани, а не до Матаґорди.

— Вони тільки говорили так, щоб увести всіх в оману, а насправді й не збиралися сходити на берег у Кінтані. Звичайний трюк. Однак, якщо ви вже набралися розуму і збагнули, що мені можна довіряти, розкажіть все з самого початку, можливо, я зумію вам допомогти.

Без сумніву, Вірна Смерть ставився до мене доброзичливо. Він не збирався насміхатися, але мені було ніяково: ще вчора я щось приховував від нього і мовчав, а тепер обставини змушували мене звернутися до нього по допомогу. Самолюбство наказувало мені стояти на своєму, розум — здатися. Після хвилинних вагань я дістав обидві фотографії і простягнув їх співрозмовникові.

— Перш ніж я почну розповідь, подивіться уважно на цих людей. Ви бачили саме їх?

— Так, це вони, — підтвердив він, глянувши на фото. — Помилки бути не може.

І тоді я розповів йому всю історію моєї гонитви. Старий вестмен уважно вислухав мене, а коли я закінчив, махнув головою і заявив:

— З вашої розповіді мені все ясно. Все, крім однієї дрібниці: цей Вільям дійсно божевільний?

— Думаю, ні. Я, щоправда, не дуже знаюся на психічних захворюваннях, але тут, як на мене, маємо справу з манією. Вільям, за винятком окремих випадків, повністю відповідає за свої дії.

— Тим більше не зрозуміло, чому він дозволяє цьому негідникові маніпулювати собою. Цей Ґібсон, здається, досвідчений шахрай і дуже вправно використовує хлопця. Ми повинні дізнатися, як він досягає того, що Олерт слухається його в усьому, як няньку.

— А ви впевнені, що вони вирушили в Остін? Може, це черговий трюк, щоб заплутати сліди, а самі вони зійдуть десь по дорозі.

— Не думаю. Олерт сказав капітанові судна, що вони пливуть в Остін.

— А вас не дивує, що він відверто назвав кінцевий пункт подорожі?

— Ні. Адже Олерт, мабуть, і не здогадується, що його розшукують. Він живе у власному світі і цілком захоплений своєю ідеєю, все інше — діло рук Ґібсона. Хлопець сказав капітанові, куди пливе, а той повідомив мені. Отже, що ви збираєтесь робити?

— Негайно поїду за ними.

— Наберіться терпіння до завтрашнього дня. Раніше не відпливає жодне судно.

— А коли ми потрапимо в Остін?

— Рівень води в річці впав, це означає, що тільки післязавтра.

— Боже мій, аж післязавтра!

— З тієї ж причини вони теж прибудуть до мети пізніше, ніж сподіваються. До того ж нерідко трапляється, що пароплав сідає на мілину, і тоді минає багато часу, перш ніж вдається зрушити його з місця.

— Якби ж я знав, що на думці в Ґібсона і куди він везе Олерта!

— Це справді незрозуміло. Цей шахрай точно щось задумав. Грошей, знятих із рахунків, йому вистачить, щоб стати заможним чоловіком. Що заважає Ґібсонові забрати їх силоміць або виманити хитрістю, а Олерта просто десь покинути? Але він не робить цього, а це означає, що має далекосяжні плани щодо банкірового синка. Ви мене заінтригували цією справою, а оскільки зараз нам однаково по дорозі, пропоную свої послуги, якщо, звичайно, ви нічого не маєте проти.

— Із вдячністю приймаю вашу допомогу, сер. Я повністю довіряю вам і радий, що ви по-дружньому поставилися до мене. Сподіваюся, ваш досвід знадобиться нам.

Ми потисли одне одному руки і випили до дна. Я шкодував, що не зважився відкритися ще напередодні!

Ми знову наповнили наші келихи, але не встигли пригубити їх, бо з вулиці долинув шум. Лунали грубі голоси, гавкали собаки. З тріском розчинилися двері, і до кнайпи ввалилися шестеро добряче п’яних чоловіків. Їхній зухвалий вигляд, по-південному легкий одяг та чудова зброя відразу впадали в очі: рушниці за спиною, ножі й револьвери або пістолети за поясом. А крім того, у кожного був батіг і пес на довгому міцному повідку. Це були «мисливці на людей» — величезні пси спеціальної породи, яких використовують для полювання на рабів-утікачів.

Новоприбулі нахабно оглянули нас із ніг до голови, з шумом розсілися на стільці, які жалібно заскрипіли під їхньою вагою, виклали ноги на стіл і почали тарабанити каблуками по стільниці, що, мабуть, означало вітання і прохання підійти до них та прийняти замовлення.

— Гей ти, пиво є? — гаркнув один із них. — Німецьке пиво. — Переляканий до смерті господар тільки кивнув головою. — Давай. Ми хочемо німецького пива. А ти сам часом не німець?

— Ні.

— Пощастило. Ми любимо німецьке пиво, але самі німці мають горіти в пеклі за те, що допомогли Півночі, і тепер вони винні у тому, що ми втратили свою роботу!

Господар чимдуж кинувся по пиво для своїх гостей, а я мимоволі озирнувся і подивився на мовця. Він зауважив це. Я абсолютно впевнений, що в моєму погляді не було й натяку на образу, але він розізлився, зауваживши, що я дивлюся на нього. Може, він не любив, коли його розглядали, а можливо, просто шукав приводу для сварки, але тепер він гаркнув на мене:

— Ти чого витріщився? Чи я неправду сказав?

Я мовчки повернувся до нього спиною.

— Будьте обережні, — пошепки застеріг мене Вірна Смерть. — Не варто їх зачіпати. Це справжні бандити, колишні наглядачі за рабами з плантацій. Тепер, коли рабство скасували і їхні господарі розорилися, вони зосталися без роботи, збираються у зграї і живуть грабунком. Намагайтеся не звертати на них уваги. Допиймо своє пиво і ходімо звідси геть.

Але саме цей шепіт ще більше роздратував бандита. І він знову закричав:

— Ти чого шепочеш, старий скелет? Якщо говориш про нас, то говори голосно, а то ми самі тобі розкриємо