Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін

Звичайна рука, набагато менша й делікатніша, ніж у її батька. Але скільки було сили в тій руці! Вона дивилася на руку, що висунулася з-під старого плаща. Біла рука, вся побугрена м’язами. Їй схотілось прикластися щокою до цієї руки. Вона навшпиньки підійшла і прихилилась щокою до гарячої, шовковистої шкіри. Рука була гаряча, жива, хоча така сліпучо-біла, із блакитними судинами. Вона підвела очі вгору і здивувалась, що обличчя в стрільця стало зовсім спокійним. Він спав, прихилившись скронею до стовпа, яким підтримувався комин. Розкрилися його груди, і вона бачила важкий золотий ланцюг на міцній литій шиї. Вона ще ні в кого не бачила такого важкого ланцюга, і їй закортіло подивитися, що ж носить він на тому ваговитому ланцюзі. Який там хрест висить? Почала поволі відгортати тканину з його грудей. Коли відгортала, серце в неї з такою силою стискалося і гупало такими могутніми ударами, що, здавалось, рознесе їй ребра. Від серця кров їй у горло бухала і вдаряла в скроні. Відчувала: зараз заплаче, не зможе втриматись. Була в шовковій тканці, у сукні зеленій, у білій сорочці під сукнею. Підпоясалась тонким пояском з позолоченою ниткою й біло-рудувате волосся розпустила. Нахилилася, щоб поцілувати боярина в скроню. Він в ту мить прокинувся і з невимовним жахом вибаньчився на неї. Аж трусився від страху. Вона як стояла над ним, так і завмерла, торкаючись руками його натільного хреста із смарагдовим деревом на ньому. Вони дивились лице в лице. Вираз жаху на його обличчі зникав. Натомість почав заливати рум’янець — спочатку щоки, потім скроні, потім чоло, потім у нього й шия зачервонилась — і він сказав:

— Вельмишановна панно, прошу пробачення, що я заснув… Важкий сон мені приснився.

Вона не відхилялась від нього, не відірвала пальці від хреста. Лівицею почала перебирати його чорне волосся, що збігало пасмами на могутні плечі.

— Ти схожий, мій лицарю, на Йоанна Хрестителя. Такі точнісінько кучері, тільки-от бороди нема.

Боярин Сергій насупився і мовив:

— Вельмишановна панночко! Я не лицар, я витязь.

— Витязів тепер немає.

Він якось несамохіть відкинув поли плаща і, не звертаючи уваги на те, що половина його тулуба оголилась, обома руками взяв її руку, ту, якою вона розкуйовджувала йому волосся, поцілував по черзі кожен пальчик, починаючи з мізинця. І щоразу, поцілувавши, підводив очі й повторював:

— Мила панно! Я останній витязь на Русі. Я і за родом, і за звичаєм із витязів. Як колись у наші правіки на святій нашій Русі, я о двукінь поїхав воювати з німцями-хрестоносцями. І от бач, мила панно, на одному коневі я повернувся, бо другого коня піді мною поклали. Погані, мерзенні тевтони. Але скільки було в мене стріл в сагайдаку, стількома я поцілив німців. Кого в око, кого у вухо, кого в скроню, кого в горло, а двох і в серце! І ні разу не схибив. Про це може свідчити Білий Лицар. Що я був справжнім витязем. Мене бачили в бою і смоленські воїни, і ляхи, і Литва, і литвини. Правда, їх жменька в живих лишилась, не більше…

— Прошу тебе, лицарю, прошу тебе, витязю, не нагадуй мені про Білого Лицаря. Не кажи про нього, не трави душу, бо він мій батько, і негоже мені говорити про нього погане, і згадувати його не можу!.. — І вона ревно заплакала.

Тоді боярин Сергій притяг її до себе і почав цілувати очі, солоні від сліз, очі з пухнастими, довжелезними віями, приказуючи:

— Хороша дівчинко, не плач! Я тебе захищу від усіх-усіх!..

Тут почулися голоси на дворі, почувся п’яний сміх пасічника, аж сюди донеслося, як Окиша щосили співає гучним голосом псалом. Тоді панночка не стрималася, схопила боярина за обличчя й почала цілувати його в очі, в уста, в чоло. Просила, благала його:

— Якщо ти, мій лицарю, не прийдеш до мене ще хоч раз, я, присягаюсь перед Богом, накладу на себе руки!

Без тебе, мій лицарю, життя моє нічого не варте!

Метнулася до себе в кімнату, прихопивши в сінях полуботки, в яких ходила по кімнатах, і зачинилась. Тут ті, що були знадвору, шарпонули за двері.

З гуркотом впала засувка зубцями за нижню затулку. Почали торсати двері. Підвівся боярин Сергій відчинити. Але вибігла із своєї кімнати панночка, тупаючи полуботками, і заштовхала його назад у світличку.

— Витязю мій, вдавай, ніби ти спиш! Не підходь до дверей, не підходь… Я сама відчиню!.. — з притиском шепотіла вона.

Відімкнула двері і зачала голосно сміятись. А за мить перед тим плакала ревно, цілуючи цього дивного стрільця.

Вона чула, що він справді нікого не боїться. Навіть не раз виїздив у поле проти татарських батирів, один-однісінький пригнав цілу батову…

Мамка п’яно засміялася, пригорнула до себе панночку, поцілувала її в тім’я. Адже була вона набагато вища за свою вихованку. Була дебела й ставна молодиця.

— Пригостив нас лікар. Всі болі серця й душі розганяє!

— Щиру правду каже… — хитав головою сивий пасічник, не в силах ту голову рівно тримати.

Хоч були підпилі добре й п’яно реготалися, а проте наїдки несли обережно, нічого не просипаючи і не розливаючи. І, коли сідали