Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін

Варка була тут, біля Пирогощі. Торгувала всякими пундиками. Ні, не те щоб вона сама їх пекла. Просто мала добре горло і вміла закликати до своєї ятки. Ще вона по садибах розносила. Не цуралась такого клопоту. І траплялось, що й до того чортового перевертня, до Білого Лицаря, заходила. Жінка ж у нього була не те щоб гарна, а дуже тендітна та випестована. Тільки все у неї викидні траплялись. А потім вона понесла добре. І її служниця, як на гріх, у тяж зразу ж за нею увійшла. Цього разу жінка народила здорову дитину, а її покоївка мертву. І чогось вона на тітоньку Варку почала злом дихати. Певно, в ній якась нечиста сила була, чи вона якому ворожбитові заплатила, що тітонька Варка почала погано торгувати, ночами не спала. І от тільки тоді полишила місто і прихилилась у селі. Рівно день ходи з Києва. Якщо після заутреньої служби вийти, то на вечірню службу якраз до їхньої церкви. Церква там була невеличка, але гарна як писанка. Прибрана, їй-бо, не гірше, ніж у місті. Бо так вдало стояло село, що завжди в ньому прочани спинялись ночувати. І востаннє перед Печерами слухали службу. І траплялось, що щедро подавали на церкву. Там, у тій церкві, і рушник тітоньчин Варчин висів. Я кращого рушника не бачила. Матінка цілу зиму гаптувала та вишивала. І подарувала тітоньці Варці. А тітонька Варка і повісила рушник на образ Варвари Великомучениці. Їй-бо, не брешу й присягаюсь Богом, що мамина робота перевищила красою всі рушники. Тільки горе — та церква згоріла, як Орда на Київ упала. Все геть татарва сплюндрувала, де тільки її смердючі копита ступали. І наша рідня усе тоді втратила, але слава вічная Цариці Небесній, нашій заступниці, ми лишилися живі і полону уникли! Але то окрема оповідь про наш рід, тобто мамин… А я вам поясню, як із тим боярином сталося. І нехай там хто що про нього говорить, то все дурні теревені, суща брехня! Не знаю, чи до сього дня лишилось на Подолі більше п’яти душ, які його на власні очі бачили. Не брехатиму і зайвого не скажу. Я лише двічі його зустрічала. І добряче злякалась, коли побачила вперше. Я зовсім мала була і зрозуміти не могла всього, що діялось. Але мені в голові вкарбувалось, що тоді було. Назавжди. Скільки я всього пережила, скільки пам’ятаю, скільки забула, а от боярин і зараз перед очима як живий стоїть. Навколішки човгає до Пирогощі багатий вояк. Смоляні кучері зміями в’ються, лице йому затулили і на панцир упали. А з-під тих кучерів довжелезних так і сяє, так і сяє золото! Я більше нікого не зустрічала, щоб у нього таке золото було. Як дукач завбільшки. Ні, брешу. Як старого карбу срібний празький гріш. Ні, знов брешу! Більше празького гроша наполовину! І на ньому Мати Божа з немовлям, все довкола так і сяє, так і палає! Аж в очі б’є!!! А за ним тюп-топ, тюп-топ, отакусінькими кроками ступає Книжник і веде вороного коня. Я потім багато разів того Книжника бачила. Одного разу він навіть зайшов до матінки замовити тонкого полотна на сорочку. Мене здивувало: той Книжник був дорожнім пилом припорошений і сонцем попечений. А все ж охайний, одяг на ньому добре припасований. А от потім, скільки його не зустрічала, завжди він був якийсь обшарпаний, замизканий… Чи одяг на ньому висів, чи, бувало, одежина ціла, але вишмарована фарбами чи атраментом. Може, він і бував добре вбраний, коли проживав у багачів по маєтках і списував їм книги. Ага, ось ще забула! У нього через плече висіла зовсім нова дуда. А тільки більше я з дудою його не бачила… Отож Книжник вів під вузду вороного коня. Грива косами заплетена, сідельце золочене, карбоване і стремена золочені. Боярин Симон оксамитові штани об подільські окоренки дер на шмати. Це було на Спаса, коли я його вперше побачила. Біля Пирогощі сила-силенна людей. Чого тільки не приносили — яблука й груші. Та ще сливи, тоді це велика була дивина у нас. А квіти! А зілля! Цілі пласти щільників, забочені у горщиках та макітерках. На той час, як з'явився боярин Симон, уже освятили. Але люди юрмились навколо. У храмі хор співав… Ні, тепер таких свят не буває! Благословенний був час! З татарського боку, може, років десять як не йшли війною. А мо, й більше, я ж народилась у мирний час. До навали на Київ лишалось ще, може, років десять. Бо як сплюндрували вони наш край, то я вже років два як на вечорниці бігала… Люди один перед одного тягнуться, щоб побачити боярина Симона. Хто з дівчат й заплакав, а хто з жіноцтва заголосив, бо про деяких вояків знали — лягли кістьми у німецькій стороні. Людям страх кортіло подивитись на боярина Симона. Адже повернувся з кривавої, страшної січі без єдиної подряпини. Я чула, як старші чоловіки між собою гуторили, ніби кращого лучника в Києві ні до нього, ні після нього не було. Говорили, що навчився він у Криму. Він туди ніби подався хлопчиськом з купцями, утік з дому. А може, в полон потрапив із своїми старшими родичами після нещастя на Ворсклі. Багато наших людей і ляхів там, у Криму, загинуло. Дехто викупив родичів, а сам збіднів. А боярина Симона відпустили без жодного викупу. Певно, у Криму в нього нечиста сила вчепилась. Був він і красень, і силач, і воїн відчайдушний, а от родини не завів і кореня свого не продовжив. Значить, міцно в нього нечиста сила вчепилась. Навіть отой золотий образок був у нього з якимись надзвичайними чарами. Я сама, сама бачила! Так як оце свої пальці зараз перед лицем бачу. Він мені яблуко жовте, ну справді золоте, подав, як уже відстояв службу. Нахилився до мене, образок і перевернувся на другий бік. А там діва-змія. Лице в неї невимовної краси, а замість рук і ніг змії в’ються! Лускаті, блискучі! І у всіх чотирьох змій очі — червоні лали. Іскрами багряними так і прискають! Хрест святий — чотири змії з червоними очима. Такі малесенькі, ну як макове зернятко, а світло з них сяє вогненне, аж сліпить! Диво дивнеє! Були в тому оберегові неймовірної сили чари! А найбільше диво те, що зі мною нікого не сталося. Ні тоді, ні потім! Золотий оберіг був у мене просто перед очима, коли боярин