Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін
Тихо злізши з того ослона і відставивши його за двері, щоб ніхто не здогадався, покликала мамку.
— Дитино моя, що тобі?
— Поклич лікаря! Може, в нього є ще трохи тих ліків. Мені знов нога болить…
— Ой Боже ж ти мій… Що це за напасть на нас? Ти правду кажеш? Не тому, що хочеш із ним поговорити?
— Ні! Ні, мамко! В мене справді болить. Коли ви йшли, я стрепенулась і кинулась у світлицю, щоб мене не побачили. Оступилась, і знов заболіла нога… аж голова закрутилась, — і панночка схлипнула.
У півтемряві комори мамка торкнулась її обличчя рукою і скрикнула западаючим голосом:
— Боже! Ой лишенько! Золотце ти моє! Я зараз, я зараз!.. — і метнулась до Окиші. А Окиша вже пішов до кухні і намагався впорядкувати з тим, що вони вполювали. Мамка зашепотіла Окиші на вухо.
— Гаразд, усе зроблю… — й поліз до козуба, в який запхав і свою торбу з лікарським начинням, зіллям і гадальними костями. Він часом ворожив, яким зіллям поїти хворого, щоб краще помогло… Видобув маленьку пляшечку з каламутного скла.
— Нехай вип’є. Тільки не більше третини!
І мамка зараз кинулась до своєї панночки.
Панночка, кривлячись та пхекаючи, зробила кілька ковтків і прошепотіла:
— Боже! Яке воно бридке…
— Пий, пий, моя дитино! Тобі полегшає одразу.
Панночка ковтнула ще й весело сказала, втираючи губи хусточкою:
— То воно спочатку гидке…
— Може, тебе відвести до кімнати? Щоб, боронь Боже, не впала.
— Ні, ні! Не треба, — і вона, удавано кульгаючи, пішла. — Ти краще висуши вбрання цього… ну… мисливця. Бо небавом обід. А коли ж то його одяг висохне?.. Не можна йому довго лишатися в нас…
— Та нічого, моя панночко, нехай до вечора лишається… Хороші люди до нас завітали… І лікар твій, бачиш, ліки тобі хороші приніс… І мисливець он який гостинець приніс!.. Дідусь качок закоптить нам. До снігу вистачить. Не тільки з бджолами вміє поратись — усе знає! Що ти хочеш — його колись до свого двору сам князь Ольгердович узяв… Нехай побудуть — сумно тут без людей.
— Та й то правда, — згодилась панночка, йдучи до своєї кімнати, і вже навіть забула, що треба кульгати.
Окиша тим часом пригостив пасічника вином. У нього два глеки було із собою вина. Він дав випити і пасічнику, й мамці. І сам трохи ковтнув. Мамка з радістю те вино перехилила.
— Хоч медок добрий і запашний, а, що не кажіть, грецьке вино з лози найкраще.
Панночка потихеньку надзирала за ними, бо знала: ніхто зараз про неї не пам’ятає. Он їм щось весело розповідає Окиша, розмахуючи руками, а вони регочуть. Потім тягли всяке причандалля, і одяг бояринів, і впольовану птицю в людську істобку. На печі висушать одяг і зготують добре пригощення.
Панночка підійшла до дверей і не замкнула їх, а попустила дерев’яну засовку із зубцями, щоб вони зіскочили ніби самі собою, коли двері сильно штурхонуть. Вона ще й підіткнула знизу клинець, аби ключем не можна було зразу відкрити. Щоб довелося довгенько пошарудіти тим ключем, поторсати туди й сюди.
Тільки тоді засувка зсунеться з місця і відійдуть двері. Так вона себе убезпечила — ніхто її не застане зненацька. Відчувала, ніби із нею робиться якесь чаклування. Спочатку думала, що сп’яніла. Але ж у неї вистачило тями подумати про те, що ніхто вина їй не давав… Трунок? Зілля лікаря Окиші? Зілля зовсім не хмільне. Ніяке… Трохи терпке, якесь ніби солодке. Але у ньому ніякого хмелю і жодної краплини не було. Лише трохи спочатку вуста заніміли… Тепер відійшли. Просто вона відвикла від тих ліків… Панночка не дала собі ради подумати, що сьогоднішнє зілля було зовсім несхоже на попередні ліки. Відчувала: тепер вона не сама все робить, а наче хтось нею водить. Ніби хто взяв її у свої руки і веде, веде… Ніби всередині її сидить інша людина. Їй нічого не соромно, все цікаво, вона нічого не боїться. Їй було аж млосно, аж солодко в грудях.
Але все одно сторожко йшла навшпиньки, наближалася до кімнати. В голові у неї заколивалося щось. Колись вона краєм вуха чула про цього шаленого стрільця. Не було у Києві рівного йому у стрільбі, у володінні луком і стрілами, в метанні ножів, у стрільбі з куші. А по силі, казали, ніби він кулаком одного разу забив п’яного вояка-найманця. Вдарив його в скроню один раз, а той впав і на місці сконав. Не від удару головою об дерев’яний хідник — череп у нього луснув від удару кулаком. Правда, казали, що звитяжець довгенько після того руку лікував, так забив
