Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін

Співав-гуляв лікар Окиша кілька днів, не розрізняючи ні дня, ні ночі в темних корчемних покоях. Він переповзав від однієї корчми до другої, поки не опинився за гостроверхим тином, за Подольськими валами на кривій вулиці Куренівської слободи.

Тут він отямився і потихеньку почвалав на хутір до боярина Сергія.

Спроквола чапав збитими чоботами, не тому, що голова боліла з похмілля, а тому, що їсти хотілось і від того вже сили не було.

Він шкрьобав чоботами об засохлі глинисті стежки, наче старий дідуган…

Окиша причвалав помалу на хутір боярина Сергія. Той на нього подивився.

— Гуляв? А що тепер робитимеш?..

— Та… Я оце гуляв та зустрів мисливців з Куренівки… Кажуть вони, ніби отут за горбами, там на озерах біля липового гаю… ну, там, де пасіка того Білого Лицаря, ну литовця, там зараз стільки птаства поналетіло. Все у вирій летять. Кажуть, там добре полювання… Тільки слуги старости…

Обличчя боярина Сергія, мертве якесь, від Окишиних слів порушилось. В очах наче блиск з’явився. Він пішов до себе у світличку, до якої нікого ніколи не пускав. За якийсь час вийшов і дав гаманця Окиші.

— Оце піди в уряд. Сплати за полювання на тих озерах. Та, гляди мені, не пропий. Якщо проп’єш, у болоті притоплю! Не жартую! Я тим часом наладнаю лука та стріли… Щоб у місті купив доброї ковбаси. Калачів ще купи… Та дивись, щоб усе було свіже! Як будуть пироги з потрібками, теж купи…

Окиша стояв і дивився на хазяїна.

— Чого вибаньчився? Га? Кажи!

— Та, боярине… трохи б мені горло сполоснути. Бо геть застудився я. Горло щось пече…

— Он у сінях у кутку глек! Пий скільки душа бажає. Тільки пам’ятай — щось не так зробиш, загубиш чи забудеш — зарубаю і в болото!..

Боярин простяг руку до стіни, де на килимі висіли криві, широкі турецькі і довгі та вузькі перські шаблі, палаші угорські та лядські гранчасті кончари. Навіть була там довга тригранна іспанська еспада.

— Боронь Боже! — здригаючись та хрестячись, заволав Окиша.

Він зробив кілька ковтків меду і поставив глека на місце — душа його більше не прагла хмелю.

Всі побажання боярина Сергія він виконав. І ввечері, коли сонце сіло за горбами, зійшов повен місяць і світив на золоті кленові пагорби, на чорний, мов обвуглений, хутір, застукав у браму. І зразу ж стулки розчинились і боярин Сергій із мечем наголо показав лівицею Окиші — проходь!

Окиші хотілося впасти й заснути. Бо, хоч голова проясніла, тіло було мов після страшної лихоманки — слабке і болючо-чутливе на всяку напрагу.

А боярин потяг його до світлиці. Світлиця сяяла не одним десятком свічок. Боярин понатикав їх де треба й не треба. Вони сіли за стіл. Боярин раптом взявся хазяйнувати. Щедро наливав і собі, й лікарю Окиші. Але Окиша просто не міг больше пити. Удавав, що п’є, боячись розгнівити боярина Сергія. Він тільки наминав смачні страви, що набрав їх на Подолі. Та, як він не змагався із слабкістю, задовго до ранку захропів, поклавши лице на давно не митий і не скоблений стіл…

Боярин збудив його, тільки почало за пагорбами сходити неквапне сонце. Рожевило високі осінні хмарки на темному, поволі блякнучому небі.

Боярин стояв при повному озброєнні — шабля при боці, сагайдак з луком на поясі, сокира на темляку за спиною у шкірянім чохлі.

Довелось Окиші підійматися й брати все що треба: їжу, питво та всяке начиння. І вони пішки почимчикували на озера, бо боярин Сергій не схотів їхати верхи…

Скільки було стріл у сагайдаку у боярина Сергія, стільки птахів він і забив. Однак деякі птахи попадали у золотаво-зелені очерети, у збляклу ряску на темній воді. І боярин Сергій, не звертаючи ніякої уваги на слова й умовляння Окиші, залазив у воду і витягав впольованого птаха. Лише знімав чоботи, виливав з них воду, одяг витискав на собі. Від цього лікаря починало лихоманити.

Спочатку Окиша зіщулювався, коли боярин заходив у воду. Та потім сказав собі: «Ну шукає людина собі погибелі! І нічого тут не вдієш! Коли їхав з німцями битись — теж смерті шукав. Не може він як усі люди! Божевільний він… І за які гріхи Бог позбавив його здорового глузду?.. Але до дівки його треба відвести! Мені за неї Лицар одірвав би голову! Або посік би на капусту!.і А якщо цей візьме, познає його дівку?.. Цей страшніший за литовця… Вкотре залазить у воду. І хоч би що його вхопило!»

Полювання скінчилося, бо всі птахи раптом кудись щезли, з галасом відлетіли. І тут почала боярина Сергія лихоманка тіпати.

День вже підбивався на полудень.

— Боярине! — здогадався Окиша. — У нас така багата здобич! А люди тут поруч, на пасіці, живуть і їдять