Робін Гуд - Джон Макспедден

— Оце і є моя череда, любий шерифе! Подобається? Правда, на таку випещену худібку приємно дивитись?

У шерифа випав з рук повід.

— Послухай, хлопче, — сказав він, — я б охоче подався з цього лісу, бо мені не до вподоби така худоба й такі обличчя, як у тебе. Отже, хоч хто ти є, їдь своєю дорогою, а я поїду своєю.

— Е, ні, — засміявся Робін Гуд, хапаючи за вуздечку шерифового коня. — Я надто багато доклав зусиль, щоб завести з вами дружбу, і не можу так легко від неї відмовитись. Крім того, я хочу, щоб ви познайомилися з моїми друзями й пообідали разом зі мною, бо ви ж так гостинно зустріли мене в своєму домі.

По цій мові Робін приклав свій ріжок до вуст і тричі дзвінко просурмив. Оленяче стадо сполохано зірвалося з місця і поскакало в хащі. Та перш ніж остання тварина зникла з їхніх очей, з усіх боків почувся тупіт ніг та шелест гілля, і з-за кущів та дерев вискочило чоловік сорок одягнутих у зелене людей з міцними луками в руках і короткими мечами при боці. Вони підбігли до Робіна Гуда і з повагою поскидали перед ним капелюхи. Шериф від подиву не міг поворухнути губами і наче закляк на своєму коні.

— Ласкаво просимо у наш зелений ліс! — сказав один з Робінових друзів, з глузливим поклоном стаючи перед шерифом на коліно.

Шериф вирячив очі. Перед ним був Маленький Джон!

— Прокляття тобі, Рейнольде Грінліфе, — вигукнув він, — ти зрадив мене!

— Клянусь, хазяїне, у цьому винні ви самі. Мені відмовили в обіді, коли я жив у вашому домі. Але для вас ми влаштуємо такий бенкет, що він вам напевне сподобається.

— Добре сказано, Маленький Джоне! — голосно похвалив його Робін Гуд. — Бери оцей повід, та давайте добре вшануємо нашого гостя, який приїхав побенкетувати з нами.

І вся компанія подалася в гущавину лісу.

Після довгого кружляння та безлічі поворотів, від яких у шерифа голова пішла обертом, лісовики добулися вузької просіки, що вивела їх на велику галяву, оточену з усіх боків пишними крислатими дубами. Під найбільшим із них потріскувало яскраве багаття, а поруч лежало два оббілованих і готових до смаження олені. Навколо вогню сидів гурт йоменів, по кількості не менший, ніж той, що прибув з Робіном Гудом. Як тільки Робін наблизився до вогнища, розбійники посхоплювались на ноги й шанобливо привітали свого ватажка з щасливим поверненням.

Веселун і жартівник Вілл Стютлі, що залишився в лісі за старшого, помітивши сполотнілого шерифа, якого вели, мов злочинця, схопив свій плащ, послужливо розіслав його долі й запросив шерифа сісти, бо, мовляв, Шервудський ліс ще ніколи не бачив такої високоповажної особи.

— Ворушіться, хлоп'яча! — вигукнув Робін Гуд. — Поки наш новий кухар приготує бенкет, гідний високого гостя, давайте трохи розважимо його милість!

І поки вся галявина заповнювалась лоскотливими приємними пахощами смаженої оленини, жирних каплунів та рум'яних пирогів, що умлівали біля вогню, а до цих пахощів приєднувався найніжніший аромат вина, підігрітого з прянощами, Робін Гуд одвів шерифа під велетенський дуб, посадовив на горбик і сів поруч нього сам.

Тим часом з гурту вийшло кілька пар чоловіків, озброєних палицями. Серед них були й три удовиченки. І тут шериф побачив такий майстерний бій, такі блискавичні удари та контрудари, що він, полюбляючи добру гру, як і кожен мужчина, зовсім забув, куди попав, і закричав щосили:

— Чудово! Прекрасно! Ніколи не було таких ударів на ярмарку в Ноттінгемі!

Після цього виступили найкращі лучники Робінової ватаги. Вони повтикали в землю маленькі прутики на відстані ста шістдесяти кроків і повісили на них зелені віночки. Кожен, хто не спромогався пустити свою стрілу крізь цей віночок, не зачепивши листя, покірливо підходив до Маленького Джона, який частував його лунким стусаном. Однак розбійники щодня практикувалися по кілька годин підряд і тепер стріляли з такою майстерністю, що більшість стріл пролітали крізь самісінький центр крихітного кола. І все ж таки декому з лучників не пощастило: стріли в них збочили, а їм самим довелося летіти сторч головою від удару могутньої руки помічника ватажка загону. В таких випадках уся галявина здригалась від розкотистого сміху. І найголосніше від усіх реготався шериф, якого до глибини душі полонили розваги жителів зеленого лісу.

Та раптом його веселість як рукою зняло.

Коли компанія розмістилась обідати, шановного гостя приголомшили ще дві несподіванки. Тільки-но кухар з'явився зі стравами, як шериф упізнав у ньому свого власного слугу, якому, на його думку, належало зараз бути в посудомийці палацу в Ноттінгемі!

Син мірошника Мач посміхнувся, бачачи здивування шерифа, а потім мовчки почав наповнювати тарілки та розставляти їх перед компанією. І тут шериф мало не задихнувся від гніву. Весь посуд — хороший срібний посуд — був також з ного власного дому!

— Ви злодії! Шахраї! — бризкаючи слиною, закричав він — Мало вам було переманити до себе трьох моїх слуг, то ви ще й покрали мій найкращий срібний посуд! Ні, я не доторкнуся до вашої їжі!

Та Робін Гуд попросив його трохи помовчати.

— Вибачайте на слові, — сказав він, — але в добрій веселій Англії слуги приходять і йдуть, куди хочуть, а слідом за ними мандрує й посуд. Не могли ж ми частувати такого високого гостя з дерев'яних тарелей. Ви б краще подумали про своє життя. А це так, дрібниця — маленька пеня за ваше палке бажання купити в мене череду худоби за безцінь. Отже сідайте, любий шерифе, та випийте за наше милосердя. В ім'я вашої любові до Маленького Джона вам на цей раз дарується життя.

Шерифові нічого не залишалось робити, як прибрати смиренного виразу та й знову сісти на місце. Невдовзі він уже ковтав смачні їства свого колишнього кухаря з таким же апетитом, як і всі інші присутні на бенкеті.

Раз по раз дзвеніли наповнені келихи, і бенкет не припинявся доги, поки сонце сховалось за