Робін Гуд - Джон Макспедден

— Дякую вам, Робіне Гуде, якого я знав різником, і тобі, Маленький Джоне, якого я досі вважав жебраком, і тобі. Маче, що був моїм кухарем, за те, що так щедро мене пригостили в Шервудському лісі. Не знаю, чим я віддячу вам, коли ви ще раз заявитеся в Ноттінгем. Хоч моє діло — вірно служити королю, проте вважайте мене своїм боржником. Але бачите, які вже довгі тіні, — час би мені додому. Коли ваша ласка, виведіть мене на дорогу.

Всі розбійники на чолі з ватажком звелися на рівні ноги, дружно випили за здоров'я шерифа, і Робін Гуд сказав:

— Якщо ви хочете їхати зараз, ми вас не затримаємо, — тільки ви забули про дві обставини.

— Які саме? — запитав шериф, відчуваючи, як у нього холоне в грудях.

— Ви забули, що поїхали сюди зі мною сьогодні, аби купити череду рогатої худоби; крім того, кожен, хто обідає в цій лісовій корчмі, мусить платити господареві.

Шериф засовався на місці, неначе школяр, який забув твій урок.

— Але ж при мені дуже мало грошей, — почав він запобігливим голосом.

— Говори, шельмо, скільки? — перебив його Маленький Джон. — Бо мені належить з них плата!

— І мені! — сказав Мач.

— І мені! — посміхнувся Робін.

Шериф насилу перевів дух.

— Ну, скажіть по правді, хіба нічого не вартий оцей срібний посуд?

Розбійники щиро зареготали.

— Гаразд, вирішимо так, ваша милість, — промовив Робін. — Нам, трьом вашим невдячним слугам, оці тарілки від шкодують належну платню. Крім того, череду худоби, про яку була мова, ми також залишаємо для власної втіхи і… втіхи короля. Але сором вам не оплатити цей маленький рахунок за обід! Скільки у вас грошей?

— При мені лише оті двадцять золотих монет та ще двадцять інших, — відповів шериф, і щастя його, що він сказав правду, бо Робін одразу наказав:

— Ану, полічи, Маленький Джоне.

Маленький Джон вивернув шерифів гаман.

— Так воно і є, — сказав він.

— Тоді, ваша милість, за частування ви заплатите всього лише двадцять монет, — оголосив Робін Гуд. — Справедливо це буде, хлопці?

— Справедливо! — відгукнулись розбійники.

— Тільки нехай шериф поклянеться своїм святим покровителем, що більше нас не займатиме, — додав Вілл Стютлі, і його пропозиція зустріла одностайну підтримку всіх присутніх.

— Значить, так тому й бути, — вигукнув Маленький Джон, підступаючи до шерифа. — Клянися життям і своїм святим покровителем, що…

— Клянуся святим Георгієм, який є покровитель усіх нас, що я ніколи не турбуватиму і не завдаватиму зла розбійникам у Шервудському лісі, — поквапливо проголосив шериф.

«Та тільки попадіться до моїх рук поза Шервудом!» — додав він у думці.

Двадцять золотих монет було відраховано, і шериф знову приготувавсь до від'їзду.

— Ніколи ще в нас не було такого високоповажного гостя, — сказав Робін Гуд, — молодик уже починає сріблити листя, і я сам вас проводжу, — адже це я заманив вас у ліс.

— Ні, не треба мене проводити далеко, — запротестував шериф.

— А я не хочу втрачати приємності побути ще трохи у вашому товаристві, — відповів Робін, — іншим разом може не трапитись такої нагоди.

Він узяв шерифового коня за поводи й повів його глухою стежкою, що звивалася серед густих кущів. Так вони довго продирались крізь зарості, поки вийшли на вторований шлях.

— А тепер бувайте здоровенькі, любий шерифе, — сказав Робін, — і коли вам знову закортить обібрати якогось блудного сина, ви пригадайте, як купували худобу поблизу Геймвелла. І коли найматимете нового слугу, гарненько придивляйтесь до нього, щоб потім вам самим не довелося йому прислужувати.

По цій мові він стьобнув присадкуватого коня свого гостя, і шериф потрюхав дорогою до Ноттінгема.

Так розповідається у старовинних баладах про те, як шериф утратив трьох добрих слуг, а потім знайшов їх знову. Ці балади й понині живуть у народі.

Підскоком хлопець виступав

Стежиною в'юнкою,

У пурпуровому вбранні

І з піснею дзвінкою.

дного погожого ранку, невдовзі після того, як розбійники провчили гоноровитого шерифа, Робін Гуд і Маленький Джон йшли собі повагом стежкою, що вела до узлісся. Це було недалеко від тієї самої кладки, де колись між ними сталась пам'ятна сутичка, і друзі, неначе змовившись, спрямували свою ходу до струмка, щоб напитися свіжої води та трохи спочити в затишку тінистих кущів. Ранок обіцяв пекучий сонячний день. Дорога пересохла й потріскалась навіть біля струмка, який тепер ще більше вабив до себе своєю прохолодною течією.

Обабіч курного битого шляху простягались широкі лани ячменю, що встиг уже вигнати ніжне молоде стебло. Тільки поминути ці лани — і враз починається ліс: могутні дуби, граби та буки, біля підніжжя яких сором'язливо проглядають скромні фіалки, обдаровуючи подорожніх своїми життєдайними пахощами. Трохи вище кладки, на дзеркальному невеличкому плесі, плавало три квітки водяної лілеї, а серед конюшини, яка пишним килимом вкривала протилежний берег, задоволено гула працьовита бджола. Довкола розливався такий мирний та радісний спокій, що друзі полягали горілиць на землю і, не бажаючи порушувати тиші, мовчки стежили за хмарками, які гналися одна за одною в голубій високості.

Раптом з стежки до них долинули чиїсь бадьорі кроки й веселий свист, нібито йшов сам володар усього світу, а світ був створений тільки для того, щоб весело насвистувати, ходячи по ньому; та нараз свист урвався, і натомість залунала грайлива пісенька.