Робін Гуд - Джон Макспедден
Робін підбадьорився і знов почав сипати дотепними жартами, примушуючи братися за боки й самого шерифа, і його вже доволі п'яненьких гостей.
— Пісню! — раптом загорлав хтось за столом, і цей крик підхопили всі. Робін скочив на стілець і заспівав:
Ой, дівки гуляють в свято, — Їм, дівкам, аби співати, Хочуть заміж за багатих, Щоб були достатки в хатах, І щодня і хліб, і м'ясо — Всі дівки до цього ласі. Ось які у нас дівки! Ноттінгемські різники, Час весілля вам справляти — Тож запрошуйте до хати!
Гепаючи келихами об стіл, гості приєднались до нього хором:
Ноттінгемські різники, Знайте, що в нас за дівки! Гей, різник, сьогодні свято — Будемо дівок кохати!
Поки пісня стрясала стіни бенкетного залу, знову з'явилися слуги й наповнили келихи. Серед слуг був і Маленький Джон. Він підійшов до Робіна і, голосно запитавши, чи не хоче той ще вина, пошепки додав:
— Увечері чекаю на тебе в коморі.
Робін кивнув головою і заспівав ще голосніше. День закінчувався. Гості стали прощатися. Вони подовгу розкланювались перед шерифом і зовсім не помічали сонного єпископа.
Коли всі розійшлись, шериф наказав одному зі слуг провести Робіна в його кімнату, нагадавши, що вони зустрінуться вранці за сніданком.
Робін дотримав слова. Увечері поговорив з Маленьким Джоном, а наступного дня зустрівся з шерифом. Проте у Маленького Джона було стільки пригод, відколи він залишив ліс, що про це слід розповісти окремо.
Отже, повернімось до цієї історії, про яку оповідають старовинні народні балади, і дізнаємось, як Маленький Джон став слугою шерифа.
Розділ четвертий
ЯК МАЛЕНЬКИЙ ДЖОН СТАВ СЛУГОЮ ШЕРИФА
Гладкий шерифів економ
Ускочив у халепу:
Лісовика смачним вином
Він пригощав, дурепа.
Настав другий день ярмарку в Ноттінгемі, і людський натовп сунув у місто через усі міські брами. В яскраво пофарбованих ятках красувалися найрізноманітніші товари, на розі майже кожної вулиці виступали клоуни та лицедії. Тут і там височіли спеціально споруджені помости для двобою на палицях — одного з найпопулярніших на той час видовищ.
Непереможним бійцем на палицях в усій тамтешній місцевості вважався тоді якийсь Ерік із Лінкольна. Про його подвиги, оспівані в баладах, ходила слава по всьому графству. До того ж цей Ерік страшенно любив похизуватись. Ось і сьогодні він набундючено походжав по одному з численних помостів, вихваляючись своєю силою і пропонуючи кожному, хто схоче з ним позмагатись, проломити голову за шилінг[15]. Кілька чоловік одважились випробувати свою вправність та силу, але Ерік швидко впорався з ними і зіштовхнув їх з висоти на землю під регіт та глузливі вигуки глядачів.
Навпроти помосту, де хазяйнував Ерік, сидів якийсь незграбний здоровань у брудному старчачому лахмітті, із зарослим щетиною обличчям, і тільки посміхався, коли дрючок непереможного бійця торохкав по чиємусь черепі. Та ось, обходячи арену під час перерви у грі, оскільки більше не було охочих підставляти свої боки під його удари, Ерік зненацька помітив глузливу посмішку довготелесого обірванця і різко обернувся до нього.
— Гей, ти, голодранцю! — гаркнув він, — облиш шкірити зуби і поважай кращих за себе, бо, клянусь Богородицею, зараз же я виб'ю пилюку з твого дрантя!
Здоровань у лахмітті посміхався й далі.
— Я бідний жебрак, — відповів він, — проте я завжди готовий виявити повагу до того, хто справді кращий за мене. Тільки боюсь, що вам не пощастить навчити мене гарних манер, так само як і вибити пилюку з моєї куртки.
— Ану виходь! Виходь сюди! — заволав Ерік, розмахуючи палицею.
— Що ж, це можна, — сказав здоровань, повільно й важко підводячись з місця і розминаючи зомлілі ноги. — З великим задоволенням полічу цьому хвалькові ребра, якщо добрі люди
