Розбійник Пинтя у Заклятому місті - Олександр Дюлович Гаврош

— Таке враження, ніби в мені народжується життя! — важко видихнув лицар. — Я, здається, вже мокрий від поту!

Пташок у хащі не було чутно, як і в Мертвому лісі. Не трапляли на очі й комахи чи дрібні звірята. Та й зрештою, що їм тут було їсти?

— І для чого ся хаща стоїть? Який у ній хосен? — крутив головою Пинтя. — Нікчемна химера!

— Зачаклована! — прогавкав пес.

— Бігме, ти маєш рацію, друже, — погодився отаман. — Цікаво, за який такий переступ зачаклувала брамників Ґанджі-баба?

На це запитання вони відповіді не знали. Тим часом близнюки, прив’язавши коня на подвір’ї, самі теж подалися до Мідної хащі. Точніше, спинилися на самому узліссі, сторожко вдивляючись у стежку, що вела в глибину. Озирнувшись, чи кінь, а точніше — зачарований побратим подорожніх, за ними не підглядає, Безніжко, який сидів на Безручкові, простяг руку до найближчого мідного листочка, що звисав над його голомозою головою.

— Стривай! — раптом відійшов у бік брат, на якому той сидів. — А якщо Він дізнається, хто це зробив?

— Як дізнається? Він побачить їх і все зрозуміє.

— Все одно якось лячно!

— Давай ще трохи зачекаємо. Хай вони заглибляться в гущавину.

Справді, стежка перед мандрівниками дедалі вужчала, а мідні зарослі густішали й химернішали. Наші приятелі вже добряче натомилися, тож вельми зраділи, коли побачили серед лісу галявину. Там і вирішили перепочити. Однак близький перепочинок ледь не зіграв з ними злого жарту. Бо, розслабившись, ватага втратила пильність, і Молибог, перекладаючи списа, необережно зачепив тупим кінцем буковий листочок, що ріс у верховітті. Від лункого бренькання всі завмерли. Листочок вібрував і видавав тремтячий звук. Поступово гук стихав, доки цілком не завмер. Мідний листок не відпав, і приятелі полегшено перевели подих. Та не встигли вони повсідатися на траву, як звідкись здалеку донісся гучний рик. Це було схоже на зойк великого пораненого звіра. Принаймні так здалося Пинті, який у хащі провів не один рік.

Невдовзі стало чутно важкий тупіт копит. Щось пихтіло, ревіло, стугоніло і наближалося до них. І це щось мало бути великим і грізним.

— Я — мертвяк, але й у мене волосся дибки стає від цих звуків, — спробував пожартувати Молибог, беручи до рук списа.

— Невже ці голомозі коропи нас обдурили? — витягав пістолі з-за череса Пинтя. — І розповіли нам не всю таємницю? Тоді доведеться їх, братове, добряче віддухопелити по дорозі назад!

— Нікому не можна довіряти! Г-р-р-р! — сперся на свої міцні лапи вовкодав.

Але те, що за мить відкрилося перед очима мандрівців, одразу збило їхній бойовий порив. Бо на галявину вискочив здоровезний розлючений бичисько, який аж рвав копитами землю. Його великі роги були опущені майже до землі, а ніздрі широко роздулися від гніву. Писок був укритий піною, а велике око аж закривавилося від ненависті. Та головне, що бик був мідний, тому зброя подорожніх була проти нього безсила.

— Гей-го! Ось вам, панове, і володар Мідної хащі, — пролепетав Пинтя і шуснув убік. — Як ся маєте, вуєчку?

Бугай зірвався з місця і кинувся на нахабного гостя. Розбійник в останню мить відхилився від гострого рога — і тварюка за інерцією пролетіла ще метрів двадцять, доки зупинилася.

— На дерева! — скомандував Пинтя, зрозумівши, що круторогий не вміє робити те, що може людина.

Але його розумний наказ виявився не таким і розумним, бо ж пси теж не вміють дертися по деревах, а лицар в обладунках заліз би на найближчу гілляку, лише за умови, що його підсаджували одразу троє помічників знизу.

Тим часом бик розвернувся і дивився на прибульців, міркуючи, як із ними впоратись. На біду, він вибрав найвразливішу жертву — закутого у важке залізо Молибога, що в своїй щатах був вельми незграбний і повільний.

Круторогий, пригнувши голову, кинувся на чорного лицаря. Однак той виявив чудеса хоробрості, не відступивши з місця і цілячи своїм списом у мідне око потвори. Удар мертвяка хоч і був неточним, але змусив бика трохи відхилити голову вбік. Тож він не пробив своїм рогом панцир, як намірився, а тільки добряче потовк його. Сам же вояк опинився поміж його могутніх ріг як нагорода за перемогу. Бик підняв голову догори і гучно заревів, не шкодуючи горлянки. Перший ворог був здоланий.

Поки господар Мідної хащі крутив дебелою головою, роззираючись, де сховалися двоє інших драпіжників, Пинтя таки висадив на широку гілку дуба Кудлоша, і пес тримався на ній усіма чотирма лапами, як еквілібрист у цирку, залишаючи на рудому металі подряпини від гострих пазурів.

Бугай помітив Пинтю скраю галявини і рішуче кинувся до нього. Але що це? Поки він розмірковував, Мандрівний вояк, лежачи горілиць поміж його рогами, побачив над собою міцну соснову гілку і, вловивши сприятливий момент, вчепився за неї руками й ногами. Бичисько погнав на розбійника, а лицар залишився висіти на дереві.

Круторогий ще більше розлютився, бачачи, що пошився в дурні. Тим часом Пинтя скинув свій кептар і почав ним прикриватися, розмахуючи довкола себе, аби мідне страховисько не змогло завдати прицільного удару рогами. Якби ж то опришок знав, що так уже давно роблять у далекій Іспанії тореадори, коли виходять на смертельний поєдинок з биками. Однак Пинтя в школі не вчився, а тому не знав не тільки про тореадорів, а й про Іспанію.

Молибогу таки вдалося перекрутитися на гілці, тож тепер він лежав на ній долілиць, звісивши донизу руки й ноги, як кіт, що спочиває після ситного обіду. Кудлош теж нарешті знайшов рівновагу на крислатому дубі і спостерігав, що буде далі.

Розлючений бик ледь не вцілив у Пинтю, який в останню мить відхилився набік, змахнувши перед налитими кров’ю очами нападника своїм гуцульським кептариком. Велетенський металевий ріг пронісся лише у кількох сантиметрах від розбійничого попереку. Далі так жартувати було вкрай немудро.

Але тут