Розбійник Пинтя у Заклятому місті - Олександр Дюлович Гаврош

Дракон, зрозумівши, що не зуміє втримати це дебелюще тіло, почав знижуватись, та було вже пізно. Бугай кулею вилетів з його лап, і вони закричали обидва: Шаркань — з розпачу, а господар Мідної хащі — від жаху. Далі пролунав такий потужний гук, наче вибухнула бомба. Всі дерева у Мідному лісі затремтіли й заголосили тисячоголосим оркестром.

Здавалося, зараз барабанні перетинки луснуть від того бриніння. Не дивно, що вся наша ватага одразу заткнула вуха і так непорушно сиділа хвилин зо п’ять, поки мідна какофонія не почала стихати.

— Побий мене лиха година! Оце загуло, наче все

Переможці вирішили подивитися, що сталося з їхнім ворогом, і подалися в зарості, куди гепнувся бик. Там, де він упав, утворилася ціла вирва в сто ліктів завглибшки. Але на її дні ніякої мідної туші не було. Там лежало… сухе скоцюрблене тіло бабусі, загорнуте в пурпурове лахміття.

— Що це означає, сто чортів йому в пельку?!! — вигукнув Пинтя.

— Чаклунство! — загавкав Кудлош. І на цей раз ніхто не засміявся, бо всі розуміли, що пес каже правду.

— Треба на неї подивитися. Може, їй ще можна допомогти? — промовив розбійник, але не рушив з місця. Нікому не кортіло наближатися до кощавого тіла, що лежало з неприродно заламаною рукою. Навіть без руху воно викликало жах. Обличчя старої не було видно. Тільки по довгому сивому кострубатому волоссі можна було визначити, що це жінка.

— Гаразд, я спущуся, — промовив Молибог. — Кому ж розглядати небіжчиків, як не мерцю?

Він, либонь, вирішив віддячити друзям, бо не міг брати участі в поєдинку з биком. Пинтя прив’язав йому до руки мотузку, і лицар обережно спустився до ями, яку вибив своїм могутнім тілом бик.

— Вона мертва! — пролунав за хвилину з вирви голос вояка. Він розвернув покійницю — і всі побачили її несамовите лице з мерзенною посмішкою й гримасою ненависті водночас. Із відкритого гидезного рота з посинілими губами визирали залізні зуби.

— Катюзі — по заслузі! — повільно мовив отаман. — Пропоную рухатися далі, бо ночувати в цьому зачарованому лісі мені абсолютно не до шмиги.

Справді, сонце вже наближалося до заходу, і за годину-другу у хащі мали настати сутінки.

— Я вас вітаю, пілігрими! Віднині ви отримали найзапеклішого ворога Закрайсвіття, — зліпив винувату посмішку Шаркань і кивнув головою на яму. — Це сестра Ґанджі-баби. Я впізнав її по залізних зубах. І якщо ми звідси негайно не чкурнемо, то ризикуємо залишитися тут назавжди.

— Боже збав! — пролунав переляканий голос.

Це Прунслик, який за всім спостерігав збоку і не наважувався прийняти якийсь рішенець, раптом збагнув, що мусить приєднатися до ватаги. Інакше може залишитися тут один на один із самою Ґанджі-бабою. А він же нікого не вбивав. Та й зрештою, йому треба до…

— Прунслику, за що ти порішив невинне бабисько? — підморгнув Пинтя товариству.

— Я?.. Я… н-нікого і н-ніколи н-не… тойво… — він був страшенно переляканий.

— От віддамо тебе Ґанджі-бабі, хай тебе зачаклує в якогось крота, — жартував отаман.

— Це н-не я! — аж кров ударила в голову мисливцю. — Бодай би мені заціпило, коли брешу!

— Як то не ти, чортів сину? А хто показав Шарканеві господаря Мідної хащі? — кепкував далі Пинтя.

— І все-таки, чому бик обернувся на сестру найбільшої чаклунки сього краю? — задумано мовив Молибог, вибравшись із вирви і витираючи руки від глини об руду траву.

— Друзяки по нещастю, поміркуємо про це в безпечнішому місці, — промовив дракон і розпластався на землі, аби приятелі могли зручніше на ньому вмоститися.

Кількома могутніми помахами крил змій здійнявся в повітря і невдовзі закружляв над Мідною хащею. На його смарагдовому м’язистому хребті розташувалися усі четверо мандрівців.

— Дивіться! — прогавкав Кудлош. — З одного боку ліс починає зеленіти!

І справді, червоняста хаща поволі змінювала колір із півночі на південь. І ліс із мідного ставав звичайним.

— Ми перемогли чиєсь закляття, — мовив Молибог. Він тримав у руках свого списа, готовий до борні навіть у небі.

Тим часом Шаркань оповідав про Скляну гору, до якої летіли мандрівці. Світло дедалі сильніше било їм у очі, поки цілком їх не засліпило. Добре, що сонце вже було призахідне, інакше вони могли б втратити зір.

Скляна гора була майже ідеально геометрична. Правильної форми конус, вершина якого проткнула хмари, і тому її не було звідси видно.

— Цікаво, кому знадобилося таке диво природи? Вона ж абсолютна нездала. На неї ж навіть не вилізеш! — примружуючи повіки, Пинтя озирав сліпучу поверхню, що грала мільйонами відблисків.

— Саме в цьому її найбільша цінність, — усміхнувся Шаркань. — Тому що ніхто не може сягнути вершини.

— І що там, за хмарами? — прогавкав вовкодав.

— Там… — дракон на мить замовк. — Там живуть мої батьки з братами.

— Гей-го! — присвиснув Пинтя. — То це драконяче кубло.

— Так, там наш палац, в якому я виріс.

— Цікаво було б на нього глипнути бодай одним оком, — підняв забрало на шоломі вояк, але хмари були густі і непроникні.

— Краще помоліться, друзі, аби мої рідні вас не помітили. Бо я не впевнений, що зможу вас від них порятувати.

Шаркань оминав вершину, летячи попід білястими небесними баранцями, і розповідав товариству про життя драконів. Виявляється, цей край спорожнів саме через них. Щодня четверо зміїв літали на полювання і кого-небудь ловили. За кілька років ті, кого не зжерли дракони, повтікали світ за