Розбійник Пинтя у Заклятому місті - Олександр Дюлович Гаврош
Розмова не в’язалася, бо всі куняли. Пинтя іноді повністю провалювався в сон і вивалювався з нього лише тоді, коли коняка оступалася на ямі чи камені. Розбійникові снилися повітрулі, які несли його на пташиних крилах до себе додому. Церцерушка була поруч. У неї чомусь замість пташиної голови була людська, хоча все тіло було вкрите пір’ям. Земля миготіла під ними далеко внизу. Парубкові було лячно лежати горілиць, не притримуючись руками. Можливо, сон був навіяний вчорашніми небесними враженнями. А може, це сновидіння було пророчим. Хтозна. Недарма кажуть, що всі сни — від Бога.
Пинтя уві сні гладив біляве волосся Церцерушки, що куйовдилося на вітрі. «Душко моя!» — промовив він уголос і з переляку розплющив око, чи не почули побратими від отамана такого кумедного словечка. Аж тут Пинтя помітив таке, що його сон мов корова язиком злизала. Бо попереду на коні сидів він сам. Отже…
— Гей-го! Бий тривогу! Ми загубили Прунслика, нетяги! — озирнувся розбійник назад, де поміж шовкових трав ледь помітно стелився за ними слід. — Кудлоше, як ти пропустив таке історичне падіння?
Пес винувато махнув хвостом, бо ненастанно гасав по полю, ганяючи дрібних пташок та метеликів. Бігти тільки услід коню його собачій натурі було нестерпно.
— Здається, Прунслик хотів повернутися на Тихе озеро, — понуро мовив Молибог. — Певно, скористався нашою неуважністю.
— Хоч би й так! Але якби цей слинько хотів покинути нас, то міг це зробити будь-якої хвилини, — почухав потилицю Пинтя. — Ми ж його не тримали силою.
— Тут, певно, не обійшлося без якогось чаклунства! Гр-р-р-р! — ошкірився Кудлош, і наші приятелі розсміялися.
— Не треба було нам приносити барильце вина, — скрушно зауважив лицар. — Воно ніколи до добра не доводить.
— Вам все недогода! — зітхнув Пинтя. — То що робитимемо, братове?
Повертатися знову до піднебесної тополі йому не хотілося. Тим паче, що ясний блиск Мідної хащі був уже цілком виразний. Хотілося їхати тільки вперед — туди, де манила невідомість.
— Зрештою, він нас по сліду знайде, — зауважив Кудлош, забувши, певно, що в Прунслика не такий чутливий ніс, як у нього.
— Як так, то й так, — вирішив отаман. — Кажуть, що в дітей, дурнів і п’яниць — найкращий янгол-охоронець. Якщо Прунсликові суджено бути з нами, то ми ще зустрінемося. Вйо!
Молибог пришпорив коня і вони помчали ще швидше, адже на одного вершника було вже менше. Живий небіжчик мав рацію. Прунслик справді зіскочив сам, помітивши, що Пинтя задрімав, а обличчя мертвяка було сховане за забралом шолома і він мало що бачив. Мисливець тихенько гепнувся у високу траву і непорушно лежав, вичікуючи, чи не помітять його зникнення. Якби мандрівці повернулися, то він відбрехався б, що впав ненароком і знепритомнів.
Однак подорожні віддалялися, аж доки цілком зникли з очей. Втікати Прунслик вирішив ще вчора. Піти відкрито від друзів йому було соромно. Бо ж кому не ганьба зізнаватися у власному боягузтві? Тому під вечір він непомітно підливав усім побільше вина (навіть Кудлошу, який хлебтав його з лицарського шолома), одначе сам мисливець майже не пив.
Найбільше в світі Прунслик не терпів неясності. Він усе хотів знати наперед. А тут він достеменно втямив, що поруч із розбійником, навіть тричі славним, ніколи не знатимеш, що трапиться у найближчі п’ять хвилин. Видно, у нього все ж не клоччя було в голові. Таке життя було для Прунслика занадто нервовим. Отриманих за ці два дні вражень йому вистачить на кілька років наперед. Але Прунслик не врахував, що опинитися на самоті — ще не означає позбутися пригод.
Проте повернімося до наших сміливців, які вже здивовано зиркали на небо, що дедалі більше переповнювалося кривавою барвою. Складалося враження, що попереду велетенська пожежа.
— Сподіваюся, Шаркань нам не збрехав, — сторожко вдивлявся вдалину Пинтя. — І це не всепожираючий вогонь пекла, де мене вже зачекалися, а відблиски Мідної хащі.
Подорожні безстрашно їхали далі й незабаром уже виразно забачили попереду велику руду пляму, що з кожним скоком коня набувала дедалі чіткіших обрисів. Так і є: це був ліс, але дуже дивний. Усе в ньому було червоного кольору: дерева, гілки, листя і навіть трава.
На узліссі Мідної хащі стояла химерна хижка. Таке враження, наче її робили діти, настільки вона була недоладна. У неї не було жодної правильної стіни, вікна чи дверей. Усе якесь кострубате, криве і на око міряне. Біля халупки горіла ватра, дим з якої одразу схвилював мандрівців. Адже вони вже добряче зголодніли. Окрім Мандрівного вояка, що, як відомо, до живих не належав.
Назустріч подорожнім із хижки вийшло дивне створіння. Точніше, людина, але щось у ній було жаске. Під’їхавши ближче, мандрівці зрозуміли, що саме їх вражало. Ця істота мала дві людські голови, які усміхалися великими рідкими зубами. А коли ватага Пинті заїхала у двір, почвара раптом розпалася на дві половини. І тоді з’ясувалося, що це насправді дві людини: але одна — без рук, а друга — без ніг. А щоб рухатися, безнога вилізала на безруку. Таким чином одна з них слугувала руками, а друга — ногами.
«Нехай мене спалять живцем, якщо це не сатанинське кодло!» — перехрестився отаман, в якого від побаченого застряг клубок у горлі. Тим часом дві людинки знову з’єдналися в одну і поквапилися назустріч гостям.
— Раді вітати вас у Мідній хащі! — всміхалися дві великі голомозі голови з вибалушеними очима та маленькими кущиками рудого волосся біля вух. Видно, тутешній панівний червоний колір наклав відбиток і на їхню зовнішність. — Куди вам шлях стелиться, подорожани?
— Ми мандруємо до Заклятого міста, — прокашлявся Пинтя, приходячи до тями. — Чи не підкажете дорогу, люб’язні?
— Як добре, що ви до нас завернули, — заусміхалися близнюки, бо вони були таки однакові, якщо не зважати на їхнє каліцтво. — Ми брамники Мідної хащі. Кожен, хто хоче проїхати через браму, мусить заплатити нам за таємницю, яку ми йому розповімо.
