Артур і заборонене місто - Люк Бессон

— Заходьте до нас іще! — проводжає їх задоволений продавець.

Камуфляж вибрано дуже вдало: у пістрявих хутряних накидках мініпути непомітні в натовпі.

— Могла б купити щось легше, я вже помираю від спеки! — скиглить Барахлюш, обливаючись потом у своїй не за розміром широкій халамиді. — Я хочу пити! — за якихось кілька хвилин знову береться за своє юний принц. — Хіба не можна зупинитися, щоб утамувати спрагу?

— То тобі спекотно, то ти голодний, то хочеш пити! Коли ж ти нарешті вгамуєшся?! — ледве стримує свій гнів принцеса. Ще трохи — і вона вибухне.

Барахлюш щось мимрить під ніс замість відповіді.

Селенія прискорює ходу, щоб не відстати від вістового.

Вулиця, якою вони прямують, поступово ширшає і виходить на величезний майдан, розташований у просторому гроті, такому високому, що й склепіння його не видно.

На підступах до майдану метушаться тисячі зівак, і Селенія стишує крок.

— Біржа Некрополіса, — повідомляє вона пошепки. Їй уже оповідали про новації Жахливого У, та все, що вона собі уявляла, ніяк не схоже на побачене. Майдан аж чорний від різношерстого народу, юрма хвилюється як бурхливе море, ніби на матчі Чемпіонату світу з футболу.

Усі щось купують, продають, сперечаються, сваряться, обмінюються, крадуть, утікають…

— Я загубила його! — знічено повідомляє Селенія. Це означає, що осмат зник.

Та хіба в цьому стовпотворінні можна встежити за ним?

— Чому ми не можемо просто запитати, як пройти до палацу… Хіба місцеві мешканці цього не знають? — наївно пропонує Артур.

— Тут усе продається і все купується. А найбільш ходовим товаром є інформація. Варто тільки запитати, як за хвилину вже знатимуть про тебе в палаці! — пояснює Селенія, яка давно збирає відомості про звичаї мешканців Некрополіса.

Озирнувшись, Артур змушений визнати, що навколо немає жодного доброзичливого обличчя.

У всіх круглі витрішкуваті очі, щелепи з гострими зубами, дуже довгі хутряні накидки і безліч лап. Та ще кожен носить при собі цілий арсенал, ніби він на Дикому Заході.

Притиснувшись одне до одного, наші герої вдивляються у щільний натовп, намагаючись знайти бодай один знак, що допоміг би їм відшукати палац.

Коли їхні очі остаточно звикають до тутешнього освітлення, Селенія першою помічає з протилежного боку майдану монументальний фасад, прикрашений страшними різьбленими зображеннями.

Такий портал більше пасував би музею жахів, аніж палацу правителя. Та, знаючи Жахливого У, принцеса ні на мить не сумнівається, що це і є палац.

Селенія рухається попереду. За хвилин двадцять наші герої пробираються крізь натовп до палацу.

— Ти впевнена, що це саме тут? Щось занадто похмуро для палацу, — шепоче Барахлюш.

— Подивись, як охороняється вхід!

Не думаю, що за цими дверима дитсадок! — пирхає Селенія.

І справді, перед масивними дверима, замкненими на три величезні замки, стоять дві шеренги осматів, готових у будь-яку мить прохромити кожного, хто насмілиться до них наблизитися, навіть якщо це звичайний перехожий, який хоче запитати дорогу.

— Напевно, доведеться скористатися службовим входом… — розмірковує вголос Селенія.

— Чудова думка! — погоджуються її супутники, яких не приваблює бійка з двома шеренгами осматів.

Раптом лунає крик:

— Геть з дороги! З дороги!

Натовп розступається, пропускаючи валку із десяти возів, на яких і фрукти, і смажені таргани, і ще якісь ласощі.

Попереду крокує товстий осмат. Кожного воза тягне запряжений у нього гамуль — через велике скупчення людей гамулі трохи нервують.

Селенія підходить ближче.

— Що це везуть? — байдуже запитує вона якогось іноземця з круглими виряченими очима.

— Це трапеза Жахливого У… Уже п'ята за сьогодні! — уточнює худий, як тріска, іноземець.

— А скільки разів на день він їсть? — заздрісно запитує Барахлюш.

— Вісім, за кількістю пальців на руках, — відповідає крихітний дідусь, який стоїть поруч.

— Невже він може з'їсти все це? — заздрісно допитується Артур.

— Та ні… Так… Понадгризає… Одну-дві лапки смаженого таргана — і все. А решту викинуть у жертовне джерело. Коли я думаю, що однієї такої валки з їжею моєму племені мініїдів вистачило б на цілих десять селенелій, то обуренню моєму немає меж! — довірливо повідомляє дідусь: він такий маленький, що навіть Артурові доводиться нагинатися, щоб почути його.

Сердито сопучи, дідусь іде геть, розмахуючи руками і сварячи шанувальників розкоші.

Добре, що його «гучний» голос відповідає його зросту.

— І справді, чому б Жахливому У не віддати харчі мініїдам, якщо вони того потребують? — обурюється Артур.

— Усе ж ліпше, аніж викидати в жертовне джерело, — підтримує друга Барахлюш.

— Жахливий У — це живе втілення зла. Йому добре тоді, коли всім навколо зле. Він задоволений, коли бачить страждання інших. А найбільше втішається від усвідомлення, що може знищити цілий народ! — Селенія каже це так, ніби повторює заздалегідь вивчений текст.

— Але я чув, що колись він був таким же мініпутом, як ти і твої земляки, — звертається до неї Артур.

— Ти звідки про це знаєш? — дивується принцеса.

— Барахлюш розповів мені, що колись давно У прогнали з ваших земель…

Селенія кинула на брата похмурий погляд.

А той, щоб уникнути чергової порції напучувань, дивиться в інший бік.

— І хто ж це прикрасив фасад такими мерзенними пиками? — обурюється принц, намагаючись змінити тему розмови.

Селенія — як води в рота набрала. Проте Артур не помічає, що ця розмова принцесі неприємна, і продовжує розпитувати:

— А що тоді сталося? Чому його прогнали? — хлопчику хочеться більше дізнатися про мініпутів.

— Це довга історія. Ще буде на неї час. Якщо захочеш. А зараз треба діяти. Рушайте за мною! — командує Селенія.

Пробравшись крізь натовп, принцеса прилаштовується біля одного із возів.

Несподівано із натовпу вискакує маленький силон і чіпкою лапкою хапає смаженого таргана, призначеного для Жахливого У.

Запхавши здобич за щоку, силон кидається під батьківське крило.

До силона-старшого підбігає охоронець, з наміром покарати обох. Та силон так широко усміхається, демонструючи всі свої сорок вісім зубів-лез, гострих, наче бритва, що осмат здригається, голосно гикає і відступає.

— Гаразд, — каже він поблажливо, — не буду вас штрафувати. Але міцніше тримайте вашого шибайголову.

Осмат не має ніякого бажання відчути на собі щелепи дорослого силона.

У товстій гранітній стіні палацу вибита склепінчаста арка. Багато тисяч комах трудилися над її спорудженням. У глибині арки видно важкі двері, прикрашені скромнішими, аніж на порталі, але такими ж огидними зображеннями.

Валка прямує до цих дверей. Вони автоматично відчиняються навстіж, і вози поволі, один за одним, в'їжджають під похмуре кам'яне склепіння.

Народ юрмиться на чималій відстані від входу, ніхто не наважується переступити невидиму межу і зазирнути в розчинені двері.

Ніхто, окрім наших трьох