Артур і заборонене місто - Люк Бессон
На слизьких стінах ущелини виступає волога і збирається у великі краплі. Ставши достатньо важкими, вони відриваються від стін і, глухо ухкаючи, падають донизу. Ці звуки відлунюють дуже далеко, і незабаром вони повертаються набагато гучнішими і від цього ще жахливішими, бо схожі на волання ув'язнених у підземних катівнях.
Остерігаючись нападу з тилу, Барахлюш починає ходити по колу. Поступово його очі вже розрізняють на стінах ущелини якісь незрозумілі фігурки. Переборюючи страх, він підходить ближче. І справді, на кам'яних стінах вибиті малюнки, по яких стікає вода. Це суцільні черепи, що відливають чорним зловісним блиском. Де-не-де до черепів домальовані тулуби-скелети. На обличчі Барахлюша з'являється відраза. Він не прихильник такого наскельного живопису, який, на погляд принца, не віщує нічого доброго. Тим паче що трохи нижче метушаться дрібні гризуни, які ніби виконують чийсь зловісний наказ — обсмоктують черговий скелетик.
Барахлюш робить крок назад і зненацька послизається, невдало наступивши на свіжу обгризену кістку. Вона хрускотить і кришиться. Принц аж підскакує від жаху і, озирнувшись, виявляє, що все дно провалля біліє від кісток. Можливо, тут колись був цвинтар, на якому покійників лінувалися закопувати…
Барахлюш верещить від жаху, і його крик у стократ підсилюється луною.
Принц зі всіх ніг мчить до павука.
— Приятелю, ти мені подобаєшся, але, мабуть, не можна залишати їх самих! Без мене вони, того й дивись, нароблять дурниць! — пояснює він павуку, який геть нічого не розуміє.
Барахлюш чіпляється руками за павутину і, стрімко, навіть не обхопивши її ногами, прудко спускається вниз. Тільки б швидше забратися геть від цього жахливого місця!
— Краще вже пекло, аніж самотність! — підбадьорює він себе, провалюючись у чорний морок зловісної діри. Жодний вогник не освітлює йому шлях. Якби колодязь був освітлений, то навряд чи наважився б Барахлюш на такий крок: в темряві не видно бридких стін.
Артурів батько стоїть у виритій ним ямі. Він навіть трохи задрімав, обійнявши лопату. Процес копання його стомив. Частота викидання землі вже не та, що була напочатку. Тепер, щоб побачити лопату над ямою, слід заздалегідь з нею про це домовитися. Батько не готовий прокопати підземний тунель до скарбу, якщо цей скарб захований в іншому кінці саду. Пес Альфред, як досвідчений вартовий, систематично обходить обидві ями.
Це він робить не із солідарності або співчуття до землекопів. Ні, пес перевіряє, чи не знайшли вони випадково його власний скарб — добрий десяток цукрових кісточок, які він приховав на чорний день. Альфред чудово знає закони економіки — вони вчать його бути бережливим.
Як і належить зразковій дружині, мати виносить з будинку тацю. На ній стоїть кришталевий глечик з кубиками льоду і блюдечко з часточками старанно почищеного апельсина.
— Любий! — протяжно гукає вона, ступаючи обережно, як по мінному полю, поміж земляних куп.
Бідолашна має поганий зір, тому навіть при повному яскравому місяці, який сяє сьогодні, вона мало що бачить довкола себе. Їй прописані окуляри, але природне кокетство змушує ховати їх у сумочку, особливо в товаристві…
Кокетство їй дорого коштує: не помітивши пса, що розлігся між ямами, вона гострим каблучком стає йому на хвіст.
Катастрофа, яку передчувала бабусенька, сталась. Альфред підстрибує, скавучить від болю — із жахливим виттям мчить уперед, не розбираючи дороги. Грудки свіжої землі летять з-під його лап, як шрапнель.
До собачого виття долучився пронизливий вереск Артурової матері. Не зрозумівши, в чім річ, вона починає перелякано втікати з того жахливого місця, де на неї хтось хотів напасти. Але бігти на тоненьких каблучках по розритому саду нелегко навіть людині з добрим зором у ясну сонячну днину. Крок уперед — крок назад! І мати, вчепившись обома руками в тацю, падає в найближчу яму. Єдина втіха — там вона возз'єднується з чоловіком.
Та чоловік зовсім не радіє появі своєї прекрасної половини. Навіть навпаки! Бо його дружинонька, падаючи, хапає глечик за ручку і намагається врятувати кришталь. А не те, що було в ньому. Шматочки льоду градом сипляться на чоловіка. Від несподіванки він кричить не по-людському і починає вимахувати руками, відбиваючись від льодинок.
Першим приходить до тями Альфред. Зрозумівши, що йому нічого не загрожує, пес зупиняється, струшуючи з себе грудки землі, що застрягли в шерсті. А потім поволі прямує до ями, звідки чути пронизливий обурений голос.
Це чоловік читає мораль дружині. Однак зрозуміти його слова неможливо: після льодяного душу йому звело щелепи, і те, на що він спромігся, зовсім несхоже на людську мову. А судячи з реакції Альфреда, до собачого мовлення воно не має стосунку.
— Невже не можна бути обережнішою? — нарешті членороздільно говорить батько.
Бідна жінка забула всі слова вибачення. І невисловлене каяття спонукає її визбирувати шматочки льоду на землі і старанно складати їх до глечика…
На ґанок з тацею в руках виходить бабусенька.
— Може, вам гарячої кави? — звертається вона до непроханих гостей, чиї голови з'явилися над краєм ями.
Чоловік починає відчайдушно махати руками. Він щойно потрапив під холодний душ, і відчуває, що з'являється перспектива спробувати ще й гарячого.
— Стійте на місці! — кричить він так, ніби бабусенька ось-ось наступить на змію. — Я не прихильник контрастного душу! — І великодушно додає: — Поставте тацю на землю, я візьму каву пізніше.
Не розуміючи, що сталося, бабусенька тихо зітхає. Вона давно знає, що її донька вийшла за дивака. Але куди заведуть його дивацтва?
Заперечувати марно. Бабусенька ставить тацю на ґанку і мовчки повертається в дім.
Манюсінькою мереживною хустинкою дружина обережно розвозить по обличчю чоловіка грязюку, думаючи, що витирає його. Дивлячись на її старанність, можна подумати, що вона виливає воду з ванни за допомогою піпетки.
Чоловікові це набридає. З гнівним бурчанням, він виривається з рук дружини, вилазить із ями і прямує до будинку. За ним шкутильгає на каблуках дружина, а завершує ходу Альфред. На його думку, ця парочка надзвичайно смішна. Як дитина, що біжить за цирковим фургоном, пес трюхикає за Ар-туровими батьками.
Піднявшись на ґанок, батько набирає в легені повітря і поволі його видихає, звільняючись від гніву. Ніч тепла, і сорочка на ньому починає підсихати. Чоловік лагіднішає і з доброю усмішкою спостерігає, як, хитаючись на каблучках, наближається його дружина. Вона, звісно, без окулярів, тому всі її намагання йти швидше марні.
Допомогти їй чоловік не здогадується, проте він готовий вибачитися.
— Вибач, люба, я повівся неґречно, — визнає він — все сталося так несподівано! Повір, мені шкода, але ж я не чекав…
І так далі.
Чоловікове піклування розчулює
