Артур і заборонене місто - Люк Бессон
Ковтнувши слину, Селенія хапає руків'я меча і, зібравши всю свою мужність, підкрадається до Упиря.
Нарешті вона помститься! За всі племена усіх Сімох Континентів, що стогнуть під важкою рукою імператора-завойовника. Її помста — на вістрі меча!
Зараз вона замахнеться — і від Жахливого У залишиться тільки спогад.
Не відводячи погляду від ворога, вона поволі наближається до нього, намагаючись угамувати серцебиття, що відлунює у вухах ударами молота.
Дівчинка майже не дихає.
Стискаючи меча обома руками, вона підіймає його все вище й вище. Навіть стає навшпиньки… Зараз вона покарає Жахливого У!
Меч зблискує високо під стелею і… Його кінчик ненароком зачіпає один із сталактитів, — що звисають зі стелі.
Чути різкий уривчастий звук.
В іншому місці на нього б ніхто не звернув уваги, але тут, у царстві похмурої крижаної тиші, у стінах, що звикли до сумного завивання вітру, цей звук прокотився громом.
Постать завмирає. Скоцюрблені пальці впиваються в яблуко.
Селенія також ціпеніє. Зараз вона схожа на одну із сталактитових скульптур, що звисають зі стелі.
Монстр повільно відкладає яблуко вбік і з його грудей чується довге стомлене зітхання.
Він і далі стоїть спиною до Селенії, тільки сумно схилив голову, ніби докоряє принцесі. Хоча, мабуть, її поява для нього зовсім не є несподіванкою.
— Я цілими днями полірував цей клинок, бажаючи, зробити його ідеальним… І впізнав би цей звук серед тисячі мечів…
Монстр говорить глухо, слова лунають, як з могили. У нього не все гаразд із голосовими зв'язками: повітря проходить через них зі свистом, ніби в горлі стоїть тертка для пармезана, перетираючи повітря, що надходить, на дрібні крихти.
«На його місці, я б прочистила вивідні труби», — уїдливо думає Селенія, добре розуміючи, що її поради тут не потрібні.
— Тож, виходить, це ти, Селеніє, дістала мого меча з каменя? — питає У, повільно повертаючись до принцеси. — Чи тобі довелося поступитися цією честю іншому?
На Жахливого У не можна дивитися без відрази і жаху.
Упиря без перебільшення можна назвати ходячим жахом.
Обличчя його, перекошене і спотворене загадковими плямами, покарбоване часом, нагадує пейзаж після битви.
Частина ран загоїлася і взялася струпами, а частина сочиться сукровицею.
Незагойні рани завдають йому болю, від чого погляд став змученим і скорботним. Такі очі бувають у людей, яких дуже пошарпало життя. Всі готові побачити в його очах вогонь ненависті. І дуже помиляються.
Його очі сповнені туги, як у помираючого звіра. То очі, в яких відбивається страждання, скинутих з престолу володарів і смирення тих, хто вижив після страшної катастрофи.
Селенія не має наміру дивитися в очі Упиреві. Вона добре знає, що очі — це найгрізніша його зброя. Чимало мініпутів, повіривши тому сумному поглядові, знайшли свій кінець на сковорідці, підсмажені, як мигдалеві горішки.
Готуючись до відсічі, Селенія виставляє вперед меча. Вона пильно стежить за Упирем, за його потворною постаттю.
Напівмініпут, напівкомаха, він, здається, ось-ось розпадеться на частини.
Кілька грубих зчленувань утримують усі частини вкупі, а довгий махровий плащ приховує потворність постави.
Щелепи У трішки привідкриваються. Це, напевно, усмішка, хоча вона його не прикрашає.
— Я радий нашій зустрічі, принцесо, — говорить він, намагаючись, надати своєму голосу приємного звучання. — Мені вас так бракувало, — додає У… може, навіть і щиро.
Селенія випростовується, задирає свого носика і знову стає дівчинкою-шибайголовою.
— Не можу сказати того ж у відповідь! — відповідає вона. — Бо я прийшла вас убити!
Жоден персонаж Клінта Іствуда, цього справедливого героя американських вестернів, не сказав би краще.
Принцеса дивиться просто в очі Упиреві, забувши про його височенний зріст та інші грізні таланти свого супротивника. Вона готова прийняти його виклик: Давид супроти Голіафа, Мауг-лі супроти Шерхана.
— Звідки у вас стільки зненависті? — дивується Упир, бо ідея поєдинку із сміливим малям його тільки потішає.
— Ти зрадив свій народ, знищив багато племен, а живих перетворив на рабів. Ти чудовисько!
— Не смій називати мене чудовиськом! — вибухає Упир, і його обличчя враз міняє колір і стає зеленим. — Не кажи того, чого не знаєш! — додає він уже дещо спокійніше. — Якби ти знала, як жити в тілі, зібраному із частин, ти б так не говорила!
— Коли ти зрадив свій народ, твоє тіло було в чудовому стані. Це боги покарали тебе! — гнівно відповідає принцеса, не маючи наміру поступатися.
Упир клекоче громоподібним сміхом, ніби гармата виплюнула своє ядро.
— Бідна дитинко, якби все було так просто, як ти кажеш… Якби я міг про це назавжди забути… — зітхає Упир. — Ти ж була дитиною, коли я пішов із міста. Тоді мене ще називали Упирем Добрим, Упирем-Воїном, Тим-Хто-Завжди-Готовий-Стати-На-Захист-Слабкого! — зі сльозами в голосі додає він.
Це правда. В ті часи Упир був прекрасним принцем, відважним і веселим. Але він був на три голови вищий від своїх товаришів і ті постійно з нього кепкували.
— Його батьки давали йому надто багато молока гамулів! — доброзичливо усміхалися жителі міста.
Пересуди одноплемінників викликали в Упиря усмішку.
Сам він відбуватися жартами не вмів, але на чужі жарти не ображався. Бо знав: ніхто не хоче його образити. Тим більше, що частіше мініпути захоплювалися його силою та відвагою.
Невдовзі загинули Упиреві батьки, їх розтерзали коники-стрибунці під час великої війни з цими хижими комахами.
Після цієї війни Упир спохмурнів, і ніхто більше не наважувався жартувати над ним, навіть добродушно.
Упир виріс, але не перестав тужити за своїми батьками. Вірний принципам, закладеними його батьками, він був хоробрим та відважним і чесно захищав свій народ.
Жителі столиці замінили йому родину. Коли він бився з ворогами, то завжди до повного їх розгрому.
Та ось почалася велика посуха, що розтяглася на цілих тисячу селенелій. Жителі міста змушені були спорядити експедицію на пошуки води.
Хоча мініпути й не люблять митися, та зовсім без вологи не можуть обходитись: треба пити і поливати рослини… — Отож від води залежало виживання їхнього народу.
Усвідомлюючи всю важливість цих пошуків, Упир сам напросився очолити експедицію. Імператор Свистокрил де Стрілобарб, на той час іще зовсім молодий, із задоволенням доручив йому командування. Він приязно ставився до Упиря, і навіть свого сина, який тільки-но народився, хотів виховати таким же чесним і мужнім. А доки його син не підріс, усі свої надії імператор покладав на Упиря.
Довідавшись про це, дочка імператора принцеса Селенія, ще зовсім юна, почала вимагати, щоб саме її призначили на посаду керівника експедиції. Вона з піною на вустах доводила, що тільки справжня принцеса може