Омбре. Над темрявою і світлом - Лариса Підгірна

Левон рухався крізь натовп, наче ніж крізь масло. Люди відступали на півкроку, даючи йому можливість пройти, а ми слідували за ним, не відводячи погляду від дерев’яного помосту, де наш знайомий човняр, що виявився місцевим катом, мав позбавити життя якогось нещасного.

— Цікаво, за що його... — пробурмотів герцог Валентино. — Більше за все боюся загинути отак по-дурному, перед натовпом, якому делла Ровере перед тим організує масове відпускання гріхів.

— Пане, — промовив я, — Ви навряд чи так помрете. У крайньому разі я знайду вірну людину, що передасть Вам кинджал або отруту. Але, гадаю, такі як Ви відчайдухи мають помирати гідно: або у бою, або у родинному колі серед онуків та правнуків.

Ми проминули натовп, і дерев’яний поміст, на якому орудував наш знайомець у чорному береті, вже зник із нашого поля зору. Тільки по голосному зітханню, що наздогнало нас крізь вечірні сутінки, ми зрозуміли: голова приреченого щойно була відділена від шиї одним змахом катівського меча.

А Левон тим часом вів нас далі і далі, повз кам’яницю-церкву, що швидше нагадувала неприступне укріплення. Її бійниці-вікна роздивлялися миготливими зіницями вогників у різні боки, наче ота споруда була стозрячою. Ми рушили кудись вниз, аж поки Левон не вивів нас до маленького будиночка.

Крізь його причинені дерев’яні ставні мерехтіло світло, що раз у раз перекривала чиясь жвава постать.

Левон подав знак, і ми зупинилися. Він же впевнено рушив уперед і загрюкав у двері.

Чекати довго не довелося, бо скоро їх відчинив чоловік. Однією рукою він тримав запалену свічку, іншою притримував двері, намагаючись видивитися у темряві нас.

Левон привітався і подав чоловікові листа, складеного сеньйором Аліканте. Той присвітив собі, пробіг очима кілька рядків та, ризикуючи підпалити густу коротку бороду, підняв свічку вище.

Ми терпляче чекали. Аж раптом чоловік підвів очі, заховав листа кудись у поли своєї одежі і промовив майже досконалою італійською:

— Ласкаво прошу, сеньйори! Друзі пана Аліканте — мої друзі!

Габріель Лісовський, а то був саме він, якраз вкладався разом із родиною спати, але неждані гості змусили його змінити плани.

Тільки-но ми зайшли до його простої, але вельми чепурної оселі, він щось проказав до пишнотілої пані, певне, своєї дружини, і та кинулася накривати на стіл.

— Перепрошую, чим багаті... — зніяковіло мовив він. — Сеньйори, певно, зголодніли, тож не погордуйте, розділіть нашу скромну трапезу.

Поки господиня накривала на стіл, отець Габріель бідкався, що немає можливості, аби прийняти поважних гостей як належить. Але і мені, і герцогу Валентино смакота, яку наш господар називав варениками, припала до душі. Цієї страви господиня внесла повнісіньку велику глиняну посудину. Ще теплі, з тонкого тіста, заліплені ріжками та наповнені підсоленим коров’ячим сиром, — їх слід було спочатку занурити у сметану, а потім — до рота.

Герцогу ця водночас проста та вигадлива страва дуже смакувала.

— Завтра проведете нас до могили Х’юго де Моле та до замку. Маємо усе обдивитися! — пробелькотів герцог Валентино з напханим ротом. — Я переконаний: те, що ми шукаємо, знаходиться у замку!

— Воно так, але могила вельмишановного шляхетного лицаря знаходиться в башті Польської брами, — пояснив Лісовський. — Я сумніваюся, що ось так просто туди можна втрапити... Вашим милостям краще оголосити про свій статус та пройти і до Польської брами, і до замку папськими легатами, а не подорожніми...

— Подумаємо над цим, — проказав Валентино. — Та перш ніж розкривати своє інкогніто, я маю побачити усе, а потім розкривати карти.

Тим часом до кімнати, де ми вечеряли, зазирнула дівчинка років десяти-дванадцяти. Рудоволоса, у довгій простій сорочці, що виглядала з-під вовняної ковдри, яку вона накинула собі на плечі.

Отець Габріель щось проказав до неї, а потім додав італійською.

— Моя донька Настуня. Вчу її усього, що знаю сам. Хоч і не знаю, навіщо воно дівчині і чи згодиться у житті.

— Згодиться, — відповів герцог Валентино. — Моя сестра вельми освічена, і повірте, їй то у житті згодилося не раз.

— Погоджуюсь, мій пане, — Лісовський згідно кивнув головою. — Але Ваша сестра — донька самого папи, князівна. А моя Настуня — попівна. Донька священика, що живе тут з милості і навіть власної парафії не має. Одна надія, що скоро дістану парафію у Рогатині і переїдемо туди. Але кому там, у маленькому містечку, потрібна освічена попівна?

Чезаре поманив дівчинку до себе. Вона сміливо підійшла. Отак як була: загорнута у вовняну ковдру, з рудим розмаяним волоссям.

— Як тебе зовуть? — усміхнувся Чезаре.

— Анастасія, — відповіла дівчинка з гідністю. — Анастасія Гаврилівна Лісовська.

— Ти красуня і розумниця, тому варта найкращої долі, — проказав герцог, торкаючись долонею її рудого волосся. — Можу посватати її, панотче, за нашого спільного друга, сеньйора Роджіо Аліканте. Він ще не старий і вельми шанована людина, як Вам відомо. Кращого зятя Вам годі шукати у цих краях. А у мене талант влаштовувати шлюби, — розсміявся у бороду Чезаре.

Габріель Лісовський аж стрепенувся.

— Е-е-е... як люб’язно з Вашого боку, пане. Та сеньйор Аліканте