Омбре. Над темрявою і світлом - Лариса Підгірна

Мені було усе цікаво, і поки герцог Валентино вивідував то те, то се, я намагався після довгих перельотів находитися по землі. Швендяв обійстям твердині, намагаючись оглянути усі закутки, роздивитися особливості кам’яної кладі та міцність фундаментів потужних стін.

Чомусь пригадалася твердиня Форлі у Романьї, котру його світлість підкорив більше хитрістю, ніж гарматами. Тут, узявши в облогу Чорнокозенецький замок, довелося б ламати голову так само, бо сходу підкорити цього сірокам’яного неприступного боввана було до снаги хіба що за допомогою моєї «пташки».

— Перепрошую, мій пане, — звернувся Роджіо Аліканте з вибаченнями одразу, як ми постали перед його очима. — Я чекав, скільки міг, але подумав, що живим я Вам більше стану у пригоді, ніж мертвим, — зітхнув він. — Тому вирушив сюди, до Чорнокозинців.

— Так, у Розматинчі чума розгулялася не на жарт, будьте обережні, аби не дісталася і до Вас, — проказав Чезаре, обіймаючи сеньйора Аліканте. — Якщо, звісно, ми її на собі не привезли!

Роджіо, не гаючи часу, наказав підготувати усе, аби ми могли добряче помитися, а наш одяг служниці випрали у ядучому розчині із кінської сечі, полину та сірки, а потім довго полоскали його у кількох водах, аби збити той сморід.

— Ну, тепер нам і чорна смерть не страшна. У всякому разі, від нас смердітиме кінською сечею так довго, що вона навряд чи наблизиться, — похмуро пожартував Чезаре Борджіа, однак покірно підкорився усім процедурам.

Італійську челядь так-сяк розуміла, бо сеньйор Аліканте переходив на русинську не дуже охоче. Та й біскупу з купцем було зручніше спілкуватися рідною мовою.

Тож я без особливих намагань дізнався від замкової челяді про все, що мене цікавило. А цікавила мене, звичайно, фортифікація, облаштування та секрети твердині.

І тут я вдався до хитрощів. Ніколя, один із челядинців біскупської резиденції, що трапився мені під руку, виявився справжнім подарунком долі.

Найбільше Ніколя зацікавила конструкція наших «пташок», бо він, за його словами, вже давно придивлявся до польоту птахів і мав надію зробити такі крила, за допомогою яких можна злітати з висоти Чорнокозинецького замку та ширяти над долиною.

Я вхопився за цю його зацікавленість, пообіцявши подарувати йому креслення. Але натомість зажадав мені усе тут показати та розповісти.

Тож Ніколя провів мене у підземелля замку. Як і годиться, тут у просторих прохолодних пивницях рядами влягалися бочки з добрим італійським вином та менші з оливою, що Аліканте замовляв біскупу, а той не шкодував йому за них ні грошей, ні свого благовоління. Далі — здоровенні шмати солонини — в’яленого м’яса, котре заготовляли для біскупа тут же, у містечку Чорнокозинці, місцеві м’ясники; важкі кружала сиру — теж з Італії, в’язанки ароматного базиліку, лаванди, м’яти та іссопу, інших, наразі невпізнаних мною висушених трав. Пан біскуп, схоже, банував за батьківщиною і намагався створити собі тут, у замку, якщо не маленьку її частину, то бодай відтворити італійську атмосферу у трапезі.

— А це що? — поцікавився я у Ніколя, вказуючи на низенькі масивні двері в останній пивниці, куди він мене завів.

— Це, пане, хід. Біскуп ним користувався, може, разів зо два-три, а так двері зачинені, і ключа я не маю.

— Хід? Для чого ж його превелебності хід? І куди він веде? — поцікавився я.

— Я ніколи тим не цікавився, але тут є один чоловік на ймення Левон, який знає то досконало. Він завше супроводжував пана біскупа у таких прогулянках. То він каже, що цей підземний хід має кілька напрямів. Один — попід русло Збруча, аж до Хотина, до тамтешнього замку. Інший — кудись у ліси, а ще інший — до кам’янецької твердині. А там сполучається з різними ходами і снує попід Кам’янцем, як здоровенне павутиння, аж до Меджибожа. Чи то правда — мені не відомо. То направду знає лише дядько Левон, але він завжди застерігає навіть намагатися самому туди лізти, бо можна заблукати й навіки згинути у нутрощах тих склепінь.

Облазивши все, що мене цікавило у замку, я заплатив Ніколя за його послугу, зобразивши вуглиною на пласкому камені замкової стіни креслення крил для польотів, над якими я працював ще раніше, але тільки з появою відповідної деревини довів до пуття.

— Над ними ще треба працювати, розумієш? Підібрати правильну деревину. Тут така порода не росте, — зауважив я до хлопця. — Маєш на це зважати, бо інакше розіб’єшся насмерть!

Тож тепер я стояв собі, прихилившись до кам’яного підвіконня, вдихав на повні груди пахуче повітря і, мимоволі вслухаючись у розмову Чезаре Борджіа та Роджіо Аліканте, котрі бесідували за багатим обіднім столом, роздумував над тим, як швидко добереться чума до цього благодатного місця.

— Як Ви і веліли, Ваша світлосте, — казав сеньйор Роджіо Аліканте, — я не втрачав жодної миті чи нагоди, намагаючись знайти хоч якісь сліди гробниці із вирізьбленими сонцем та місяцем. Я завів дружбу з комендантом замку, з місцевим єпископом, наймав людей, вигадавши байку, що шукаю могилу свого предка... Та все марно! І ось, коли мене вже був охопив відчай, ми знайшли її! Ту саму кам’яну плиту! Все, як Ви казали, Ваша світлосте: півмісяць із чоловічим профілем і сонце — герб цього краю!

— Чудово, Роджіо! Чудово! — герцог Валентино не приховував своєї радості. — Це чудова новина! Як я вже Вам казав, папа доручив мені доставити єпископу пожертву на ремонт замку, тому я