Омбре. Над темрявою і світлом - Лариса Підгірна

Слідуючи прикладу Левона, Чезаре, ледь не перечепившись, присів на лавку, а за ним і я. Герцог тим часом озирався навколо. Наш перевізник виявився таким же небагатослівним, як і Левон. До того ж ми тільки й могли, що спостерігати його кремезну спину та потилицю у чорному береті.

Поміж тим герцог Валентино нахилився, намацуючи, за що зачепився ногою. Щось довге, важке, замотане у товсту вовняну тканину, лежало на дні човна.

Користуючись тим, що Левон теж сидів спиною до нас, Чезаре обмацав той незрозумілий предмет через тканину, обережно потягнув за край, легенько розгорнув і знову обмацав.

— Руків’я меча! — прошепотів він мені на вухо. — Руків’я здоровенного катівського меча! Ми пливемо у човні ката, мій друже Леонардо!

А поміж тим наш човняр неспішно кермував і світло ліхтаря повільно розсівало густу темряву навколо нас. Вочевидь, поміліло, бо човен раз чи два кресонув по кам’яному дну і врешті зупинився, напоровшись на мілину.

Левон піднявся і подав нам знак зробити те саме. Зіскочив просто у воду. Її виявилось вище стегон. А за ним зістрибнув і власник човна. Нам залишалося лише узяти з них приклад. А незнайомець тим часом відмотав кінець мотузки і потягнув човна до протилежної стіни. Там, поміж каміння, стирчав здоровенний гак, до якого він і прив’язав човна.

Далі відчепив ліхтаря, сягнув рукою через край, дістав загорнутого у тканину меча, перекинув через плече торбину і повернув до нас.

Левон тим часом знову показав нам рухатися за ним.

Брести по воді у компанії мовчазного провідника та не менш мовчазного місцевого ката було не найкращим товариством, але вибирати не доводилося.

Нарешті ми звернули убік, в темний вузький хід, і опинилися на слизькій, викладеній каменем підлозі. З обох боків вглиб його стін врізалися східці. Хто знає, куди вони вели. Біля одних таких, позначених білою фарбою, наш човняр зупинився, гукнув Левона та подав йому ліхтаря.

Схоже, незнайомець турбувався, аби ми не заблукали у темряві без світла.

Мить — і він розчинився, залишивши нас у підземному коридорі. Та Левона, схоже, це не лякало.

Він щось бурмотів собі під ніс, торкаючись кожного проходу зі східцями, який ми проминали. Та ось він зупинився біля чергового проходу і знову показав нам слідувати за ним.

Ми піднялися вузькими східцями вгору, втрапили у такий же коридор, звернули, а потім ще. І ось.... Дивна й похмура картина відкрилася нашим очам.

— Таке враження, що ми знову у Римі, у некрополі, що під собором Святого Петра... Я бував там кілька разів... — прошепотів Чезаре. І герцог був цілковито правим. Кам’яниця, у яку ми увійшли, була справжнім некрополем, підземеллям для поховань. Повітря тут було сухим і пропахло ладаном.

У численних нішах містилися загорнуті у посірілі тканини висохлі тіла мерців.

— Хай йому грець! — тільки й вимовив герцог Валентино.

А Левон тим часом впевнено вів нас звивистими галереями, аж поки ми раптом не опинилися на відкритому кам’яному майданчику просто на березі річки.

Чезаре вдихнув повними грудьми. Повітря було прохолодним, незвично свіжим після підземної мандрівки.

— Слава Богу! — проказав Валентино.

Левон тим часом повів нас далі підтопленим берегом річки. Ми увійшли під кам’яні склепіння брами, оточеної башточками та бійницями. Левон щось пояснив охоронцям, що стояли на чатах. Мабуть, представляв нас, як його навчив сеньйор Аліканте, італійськими купцями. Нас пропустили.

На жаль, ми не зрозуміли з тієї розмови ні бельмеса. А тим часом запали сутінки.

Ми рушили далі сходами вздовж безкінечно довгого муру, поки не вийшли на просторий плац. Озирнулися і завмерли від несподіванки. Обриси могутньої фортеці на тлі потемнілого неба звідси виднілися, як на долоні. Десь там, у її могутніх стінах, ховалася таїна, заради якої ми з герцогом Валентино подолали цей небезпечний шлях, — Чаша Омбре. Освітлена примарним сяйвом смоляників, відділена довгим, але достатньо широким кам’яним мостом, фортеця видавалася особливо неприступною та суворою. Хотів би я просто зараз пройтися повз її мури, роздивитися цю величну фортифікацію... Професійна цікавість інженера не полишала мене навіть у цій небезпечній мандрівці.

— Оце так! — проказав Чезаре. — Яка велич!

Та Левон не дав нам обдивитися. Гукнув і повів нас повз ікластий бастіон у нутро міста. Проте не пройшли ми і десяти кроків вимощеною бруківкою вулицею, як до нас долинув людський гамір.

Площа біля ратуші, до якої ми наблизилися, була переповнена. Чулися крики та вигуки. Аж раптом той шум, наче по команді, затих і до наших вух долинув чийсь спокійний голос. Ми не розуміли ні слова, аж поки не підійшли ближче. Левон на якусь мить уповільнив крок, бо тепер нам доводилося пробиратися крізь юрбу.

— Подивіться, друже Леонардо, чи то не наш човняр отам? — штовхнув мене Чезаре Борджіа.

Я перевів погляд. На дерев’яному помості, навколо якого юрбилися усі ці люди, у світлі смоляників було неважко роздивитися постаті священика, якогось поважного пана, що зачитував вирок, та нещасного, приреченого до страти, що, стоячи навколішки, зневірено вдивлявся крізь людський натовп. А поряд — нашого перевізника-човняра, того самого кремезного чоловіка