Омбре. Над темрявою і світлом - Лариса Підгірна

— Розумію... — проказав сеньйор Аліканте. — Я можу порекомендувати Вам одного православного священика, Габріеля Лісовського, вельми порядного чоловіка. У нього, коли бажаєте залишатися інкогніто, й зупинитися можете.

— Залишитися інкогніто, гостюючи у православного священика? — перепитав герцог. — Це все одно, що одразу в’їхати до міста через головну браму з папським штандартом в руках!

— Аж ніскілечки! — заперечливо похитав головою сеньйор Аліканте. — Аж ніскілечки, мій пане! Панотець Габріель, не маючи власної парафії у Кам’янці, заробляє на життя студіюванням та перекладами. Щодня до нього приїжджає чимало ділових людей з усієї округи, бо він вельми освічений, добре знає латину, тож серед відвідувачів Габріеля Лісовського Ви легко зможете залишитися непоміченим. Особисто я кращого способу і не шукав би. Усі вважатимуть Вашу світлість... наприклад... моїм компаньйоном, італійським купцем.

Герцог Валентино якусь мить обдумував пропозицію сеньйора Аліканте, та все ж не міг приховати лукавої посмішки.

— Ви завели тут гарні зв’язки, сеньйоре Роджіо, — посміхнувся у бороду Чезаре. — Такі люди завжди були мені потрібні в Римі. Тож тільки-но все скінчиться, не гайте часу, повертайтеся до Італії!

Аліканте скрушно зітхнув.

— Ви мене знаєте, я людина Ваших поглядів і завжди радий служити Вам. Та моє перебування тут, Ваша світлосте, вимушене. Що ж до приятелювання з панотцем Лісовським, якого я Вам рекомендую, то я знайомий з ним десь із півтора року. Він прихистив мене у своєму домі, коли ще був священиком у Чемерівцях — містечку неподалік Кам’янця. Я тоді якраз їздив по крам до Розматинча. Того разу мені привезли на замовлення всілякі східні дрібнички, прянощі, олії та шовки. Але, видно, про мою поїздку стало відомо кому не слід. Обоз із крамом натрапив на злодійську засідку, ледве вдалося відбитися від тих нелюдів. Мене тоді ще поранили. Пам’ятаєте, я писав Вашій світлості про той прикрий випадок? Увесь крам я втратив, але найприкріше, що в полоні у злодюг залишилася і моя донька Єлена. Я одразу став шукати зустрічі з тими пройдисвітами, пообіцявши викупити Єлену вже наступного тижня. Однак виявилося, що злодюги не дотримали слова і Єлену продали татарам. Тепер вона у Стамбулі. Кажуть, її купив якийсь паша з гарему султана Селіма. А я, дякуючи його превелебності, веду перемовини з турками через наших монахів-тринітаріїв, котрі займаються звільненням Єлени. Торік же, коли татари попалили Чемерівці та усі ближні поселення, я допоміг панотцю облаштуватися з родиною у добротному будинку у Кам’янці-Подільському. Власне, якби не отець Габріель, то я і не знайшов би той могильний камінь з місяцем та сонцем. Він добре орієнтується у місцевих підземеллях, тож у Кам’янці він і покаже усе, що Вас цікавить.

— Ваша світлосте, є спосіб дістатися до Кам’янця взагалі непоміченими, — дозволив собі встрягнути у розмову герцога з Аліканте і я. — Тут один хлопець із челяді, Ніколя, показував мені пивниці та підземелля цього замку і обмовився, що звідси до самого Кам’янця веде підземний хід, котрим за різних обставин не раз користувався навіть біскуп.

Чезаре задоволено потер долоні.

— Бачу, друже Леонардо, Ви часу не гаяли. Якщо той хід справді існує, то чого б ним не скористатися?

— Так, так, підземний хід! — ляснув себе по лобі сеньйор Аліканте. — Це було б чудово!

— А у Чорнокозинцях, — продовжив я, — мешкає чоловік на ймення Левон, котрий, зі слів Ніколя, супроводжував пана біскупа у його підземних подорожах. Певно, він має знати все щодо того підземного ходу.

Вже за якийсь час перед нами стояв той самий Левон — кремезний чолов’яга з рудою, як у лева, копицею волосся на голові та блідими сірими очима. Мовчки потирав руки, поки Роджіо Аліканте ламаною польською пояснював йому суть справи.

— Ти проведеш підземним ходом сеньйорів до самого Кам’янця.

— Без дозволу його превелебності я не можу користуватися тим ходом! — затявся чолов’яга.

Лише коли герцог пояснив, що він везе гроші на відбудову замку від самого папи, Левон неохоче погодився.

Аліканте тим часом написав листа Габріелю Литовському і наказав Левону доправити нас просто до самого дому панотця.

Ми рушили надвечір, трохи перепочивши, покунявши та підкріпившись на дорогу. З собою мали зброю, гроші та найбільш необхідне, довіривши «пташок» нашому другові, неаполітанському купцеві.

Підземний хід, яким ми мали дістатися аж до Кам’янця, на початку нашого шляху був сухим та достатньо просторим, досить прямим, з укріпленими каменем стінами та покатою земляною підлогою. Здавалося, наче ми без східців сходимо вниз, все далі і далі заглиблюючись у надра русинської землі.

Левон, освітлюючи собі дорогу смоляником, йшов упевнено, без тіні тривоги чи відчуття невпевненості. Користувався таємним ходом не вперше, тож знав усі його вигини та розгалуження. А ми слухняно слідували за ним, іноді на ходу перехоплюючи шмат хліба з солониною та сиром.

Зупинятися було ніколи. У всякому разі, тепер, коли герцог Валентино, як сам він вважав, був на відстані витягнутої руки від Чаші Омбре.

Він ні краплі не сумнівався, що та слухняно чекає на нього у кам’яній кладі давніх пивниць, у стінах місцевого замку. І хоч ми не мали чіткого опису того сховку, все вказувало на те, що племінник магістра ордену замурував його десь у стінах місцевого замку.

План герцога був простим, хоч і досить наївним: заволодіти Чашею Омбре, таємно повернутися додому, зібрати прихильників і знову заявити права на свої володіння, оголосивши, що у його руках, руках сина