Квентін Дорвард - Вальтер Скотт

Ти, воїне, пильнуй невпинно правди,

Ти ж, дівчино, додержуй обіцянки.

Політика стара нехай, як схоче,

Сама брехні блукає лабіринтом.

Будь чистою, немов ранкове небо

До того, як пару підніме сонце.

Протягом усього цього незабутнього ранку перед новою зустріччю обох государів у Пероннському замку Олів’є Ден клопотавсь і метушився. Він намагався різними обіцянками й подарунками завербувати своєму государеві нових прихильників, щоб, коли гнів герцога спалахне, всі навколо нього були б зацікавлені загасити, а не роздмухувати його. Мов тінь, прошмигував він від намету до намету, від будинку до будинку, всюди вербуючи нових друзів за допомогою нечестивого Маммони[249], але не задля тієї мети, про яку сказано в апостола.

Як колись було охарактеризовано іншого політичного агента: «Його рука побувала у всіх руках, а його губи — коло вуха кожного». Отже, з різних причин, на які ми вже натякали, він здобув прихильність багатьох бургундських дворян, із яких одні сподівалися чогось, інші побоювалися Франції, а багато хто гадали, що, коли владу Людовіка буде послаблено, їхній герцог стане безпощадним деспотом, до чого він завжди прагнув.

Там, де Олів’є не міг покластися на свої сили, він звертався по допомогу до інших відданих слуг короля. Так він дістав дозвіл графа де Кревкера на побачення лорда Крофорда та Балафре з Квентіном Дорвардом, який після свого приїзду до Перонни перебував тут, так би мовити, в почесному ув’язненні. Як привід для побачення було виставлено приватні справи, але, мабуть, і сам де Кревкер, боячися, щоб невгамовний гнів герцога Карла не спонукав його до безчесного насильства над особою Людовіка, був не від того, аби дати Крофордові нагоду висловити деякі поради молодому лучникові, що були б корисні для короля.

Зустріч земляків була сердечна і навіть зворушлива.

— Ну й чудний ти, хлопче, промовив Крофорд, — гладячи Дорварда по голові, як ніжний дід гладить свого внука. — Щастить тобі, немов ти народився в сорочці.

— Це тільки через те, що він таким молодим попав на посаду лучника, — сказав Балафре. — Ось про мене, наприклад, ніколи так багато не говорили, любий племіннику, бо мені вже було двадцять п’ять років, коли я, нарешті, став hors de page[250].

— Яким же потворним високогірним опудалом ти був серед пажів, Людовіку, — сказав старий командир, — з твоєю великою, немов пекарська лопата, бородою, та спиною, наче в старого Уоллеса Уайта[251].

— Боюся, що мені недовго залишилося носити почесне ім’я лучника, — сказав Квентін, опустивши очі. — Я маю намір відмовитися від посади лучника шотландської гвардії.

Балафре остовпів від подиву, а на обличчі лорда Крофорда з’явилося явне незадоволення.

— Залишити таку посаду! — вигукнув, нарешті, Балафе, опам’ятавшися. — Посаду в шотландській гвардії? Чи ви чули коли таке? Я б не бажав бути і самим коннетаблем Франції!

— Замовкни, Людовіку! — перебив його Крофорд. — Цей хлопець краще від нас, старих, розуміє, як тримати ніс за вітром. Мабуть, його подорож дала йому нагоду почути багато цікавих байок про короля Людовіка, і тепер він став бургундцем, щоб мати від цього і собі крихту користі, переказавши всі ці байки герцогові Карлу.

— Коли б я цьому повірив, — сказав Балафре, — то я своєю рукою перерізав би йому горло, навіть якщо б він п’ятдесят разів був сином моєї рідної сестри!

— Але я сподіваюся, дядечку, що ви спершу запитаєте, чи заслужив я на це? — промовив Квентін. — А ви, пане мій, знайте, що я не базікаю і що ні допит, ні тортури не примусять мене сказати жодного слова з того, що мені довелося почути, коли я був у короля Людовіка на службі і що могло б бути йому на шкоду. Я заприсягся мовчати. Але я б не хотів далі залишатися на службі, де, крім небезпек у чесному бою з ворогами, мені весь час доводиться попадати в якісь засідки, влаштовані моїми ж друзями.

— Ну, коли йому так не подобаються засідки, то боюся, пане начальнику, що він для нас пропаща людина, — сказав недогадливий Балафре, сумно дивлячися на лорда Крофорда. — Мені особисто доводилося попадати разів із тридцять у різні засідки та принаймні вдвічі більше від цього самому сидіти в засідках, бо це найулюбленіший засіб воювати в нашого короля.

— Твоя правда, Людовіку, — відповів лорд Крофорд. — Але помовчи хоч трохи, бо я, здається, краще розумію, в чому тут справа.

— Нехай вам божа мати допоможе зрозуміти все, пане мій, — відповів Людовік, — бо в мене аж душа перевертається, коли я подумаю, що син моєї сестри може боятися засідок.

— Юначе, я трохи догадуюся, — сказав Крофорд, — що саме було з тобою. Мабуть, під час подорожі ти зіткнувся з якоюсь зрадою і тепер гадаєш, що саме король приклав до цього руку.

— Так, мені справді загрожувала зрада, коли я виконував доручення короля, — відповів Квентін. — Проте, на щастя, я не піддався їй. Чи винен у цьому король, чи ні, то не моя справа. Нехай про це знає бог і сумління короля. Але король нагодував мене, коли я був голодний, прихистив, коли в мене не було притулку, і не мені, особливо тепер, коли він у біді, виступати з обвинуваченнями проти нього, які до того ж