Квентін Дорвард - Вальтер Скотт
— Хлопче мій любий, дитино моя! — вигукнув Крофорд, обіймаючи його. — Ти справжній шотландець до самих кісток! Така людина забуде всі чвари, які могли бути між нею та її другом, і не помститься на ньому, коли цей друг у біді, а, навпаки, пам’ятатиме тільки те добро, яке той зробив для нього.
— Коли вже пан Крофорд обняв мого племінника, — сказав Людовік Лезлі, — то і я хочу обняти його, хоч йому слід знати, що солдат повинен уміти так битися в засідках, як піп читати молитовник.
— Мовчи, Людовіку! — сказав Крофорд. — Ти просто осел, друже мій, і не розумієш, якого чудового племінника послало тобі небо. А тепер скажи мені, Квентіне, чи знав король про цей твій благородний християнський і мужній намір? Бо йому тепер у такій скруті дуже важливо знати, на кого саме він може звіритися. Ах, чому він не забрав із собою всіх своїх відданих шотландців! Але нехай буде так, як богові завгодно. Отже, чи знає король про твій намір?
— Напевно не можу сказати, пане мій, — відповів Квентін. — Я казав астрологові Марціо Галоотті, що й словом не обмовлюся герцогові про те, що могло б пошкодити королю перед герцогом Бургундським. Що ж до дальших подробиць, то їх, мабуть, з вашого дозволу, не треба переказувати навіть вашій милості. Ну, а перед філософом я мав ще менше охоти вивертати назовні свою душу.
— Еге-ге! — відповів Крофорд. — Справді, Олів’є розповідав мені, що Галеотті вчора досить сміливо пророкував королю те, як ти поводитимешся надалі, і я дуже радий, що цього разу його пророкування мали більш надійне джерело, ніж мова зірок.
— Він пророкував! — вигукнув Балафре, сміючись. — Але зорі, мабуть, ніколи не казали йому, що чесний Людовік Лезлі допомагає одній гарненькій дівчині витрачати дукати, які, власне, астролог кладе до її кишені.
— Мовчи, Людовіку! — сказав командир, — мовчи, бестіє! Якщо ти не поважаєш моєї сивини, бо я і сам свого часу любив порозкошувати, то зглянься хоч на молодість і невинність цього хлопця і не присилюй його слухати такі непристойності.
— Ваша високість може говорити, що вам завгодно, — відповів Людовік Лезлі, — але, слово честі, наш ясновидець Сондерс Саплджо, міський швець з Глен-Гулакіна, вартий цього Галеотті, Галліопотті, чи як там його звуть. Сондерс пророкував, що всі діти моєї сестри помруть, і пророкував це в день народження наймолодшого з них, оцього самого Квентіна. Звичайно, колись і він помре, і тоді віщування шевця, на жаль, справдиться: з усієї родини він тепер один ще живий. Той самий Сондерс одного разу віщував мені, що я розбагатію, одружившись, що напевно колись так і буде, хоч тепер я ще не одружився, і коли це і як станеться, не знаю, а Квентін ще молодий, йому женитися ще рано. І ще Сондерс віщував мені…
— Ну, досить уже, — сказав лорд Крофорд. — Якщо й друге віщування таке доречне, то краще вже мовчи. Час уже прощатися з твоїм племінником та помолитися пречистій діві, щоб вона допомогла йому залишитися таким само твердим у своїх добрих намірах, яким він і був досі, бо тут необережно вимовлене слово може наробити стільки шкоди, що й паризький парламент не виправить. Благословляю тебе, дитино моя, і слухай мене: не кидай тепер служби в нашому корпусі, бо незабаром нам доведеться битися серед білого дня і без ніяких засідок.
— І моє благословення нехай буде над тобою, — сказав Людовік Лезлі. — Коли тобою задоволений наш благородний командир, то і я також задоволений.
— Стривайте, пане мій, — сказав Квентін, звертаючись до Крофорда і відводячи його вбік. — Я мушу попередити вас, що, крім мене, на світі є ще одна особа, яка знає обставини, які для безпечності короля Людовіка важливо зберегти в таємниці. Але особа ця не служить королю, не залежить від нього, на відміну від мене, його солдата, що завдячує йому ласкою. Може, вона вважає мовчання не обов’язковим для себе…
— Вона? Хіба тут ідеться про жінку? — вигукнув старий лорд. — Ну, нехай тоді небо зглянеться над нами. Ми пропащі!
— Ні, пане мій, не думайте так, — промовив Дорвард. — Вам слід тільки використати весь свій вплив на де Кревкера, щоб той дозволив мені побачитися з графинею Ізабеллою де Круа, якій відома моя таємниця, і я не маю сумніву, що мені пощастить умовити її мовчати, як мовчатиму і я про все те, що могло б підбурити герцога проти короля Людовіка.
Старий воїн довго роздумував, то дивлячися на стелю, то опускаючи очі долу, то здивовано похитуючи головою, і, нарешті, сказав:
— Слово честі, тут є щось таке, чого я не розумію. Графиня Ізабелла де Круа! Побачення з особою такого високого походження, особою, що володіє такими великими маєтками! І ти, звичайний шотландський юнак, ти переконаний, що вона тебе послухає? Або ти вже занадто самовпевнений, або, мій друже, ти не гаяв марно часу, коли подорожував. Але — присягаюся хрестом святого Андрія — я подбаю про те, щоб прихилити до тебе де Кревкера. Адже й він побоюється, що герцога Карла можуть викликати на якийсь непоправний вчинок проти короля. Я думаю, він погодиться зі мною і задовольнить твоє прохання. Але, слово честі, — чудне твоє прохання, дуже чудне!
Сказавши це, старий лорд Крофорд знизав плечима і вийшов із кімнати в супроводі Людовіка Лезлі, який, дивлячися на свого начальника, старався, хоч і не розуміючи причини його зачудування, прибрати такого самого таємничого та серйозного вигляду, що й лорд Крофорд.
За кілька хвилин лорд Крофорд повернувся, але вже сам, без свого помічника Балафре. На цей раз старий був у досить чудному настрої. Він сміявся та хихотів так, що його суворе й поважне обличчя набирало зовсім незвичайного для нього виразу. Водночас він хитав головою, немов бачачи перед собою то, чого він не схвалює, але вважає за надто кумедне.
— Ну, земляче, — сказав він, — ти, мабуть, не телепень і ніколи не сплохуєш перед гарненькою жінкою! Кревкер проковтнув твою пропозицію, немов склянку оцту. Він присягався всіма бургундськими святими, що коли б не йшлося про честь двох государів і долю
