Квентін Дорвард - Вальтер Скотт

чужих уст, хоча б воно й здавалося дуже ймовірним, вважайте все це лише за чутки, не більше, і не кажіть, що самі ймете їм віри і надаєте значення, хоча б це навіть так і було. Не може бургундська рада відмовити монархові в тій справедливості, якою в моїй країні користується особа навіть найнижчого стану, коли їй пред’явлено обвинувачення. Вони змушені будуть визнати його невинним, коли не матимуть проти нього певних та достатніх доказів, що доводили б його вину. Отже, все, про що ви повідомите як про чутки, вірогідність котрих не можете ствердити, їм треба буде ще доводити свідченнями інших осіб.

— Здається, я вже зрозуміла вас, — відповіла графиня Ізабелла.

— Я з’ясую вам це ще докладніше, — сказав Квентін та почав пояснювати свою думку прикладами. Він ще говорив, коли задзвонив монастирський дзвін.

— Це знак, що ми мусимо розлучитися, — вимовила Ізабелла, — і розлучитися назавжди! Не забувайте мене, Дорварде, а я ніколи не забуду вас. Послуги, які ви мені зробили…

Більше вона не могла говорити і мовчки знову подала йому руку, яку він знову притиснув до своїх губ. І тут — далебі не знаю, як само це сталося, — але намагаючися вирвати руку, графиня так близько підійшла до ґрат, що Квентін насмілився відбити на її губах свій прощальний поцілунок. Молода графиня не відштовхнула його, може, через те, що не встигла, бо майже тієї миті до вітальні вбігли Кревкер і Крофорд, які підглядали крізь щілину за тим, що тут відбувалося. Кревкер був украй розлючений, а Крофорд щиро реготав, намагаючися стримати графа.

— Ідіть до своєї кімнати, панно, ідіть до кімнати! Ви заслужили того, щоб вас засадити в келію на хліб і воду! — вигукнув гнівно граф, звертаючися до Ізабелли, яка, накинувши на себе серпанок, поквапливо вийшла. — А ти, красеню… просто нахаба! Стривай, ще настане час, коли інтереси королів і королівств не залежатимуть від таких, як ти, і тоді знатимеш, яка кара спіткає тебе за те, що ти осмілився підняти свої жебрацькі очі на…

— Тихше, тихше, пане граф, — сказав старий лорд. — Ви надто багато собі дозволяєте. А ти, Квентіне, мовчи, я тобі наказую! Іди до свого покою! Дозвольте, пане граф де Кревкер, вам зауважити тепер, коли він нас уже не чує, що ваше поводження з ним дуже недоречне: Квентін Дорвард такий самий дворянин, як і король, тільки, як кажуть іспанці, бідніший за короля… За походженням своїм він такий самий благородний як і я, а я свій рід високо ставлю. Годі, годі, друже, вам не слід було б нам погрожувати!

— Ах, пане, пане, — відказав Кревкер нетерпляче, — нахабство цих чужоземних наймитів згадується навіть у прислів’ях, а вам, їхньому командирові, слід було б стримувати їх, а не заохочувати…

— Пане граф, — відповів Крофорд, — я п’ятдесят років командую своїми шотландцями, і досі мені не доводилося звертатися по пораду ні до французів, ні до бургундців, сподіваюсь, що, з вашого дозволу, я й надалі якось зможу обійтися без цих порад.

— Гаразд, гаразд, пане, — відповів де Кревкер. — Я зовсім не хотів вас образити. Ваше звання і ваші роки дають вам право на те, щоб ви могли так висловлюватися. А щодо цих молодих людей, я готовий вибачити й забути минуле, але я подбаю, щоб вони більш ніколи не побачилися. Присягаюся в цьому!

— Не присягайтеся в цьому, і особливо — всіма святими, пане де Кревкер, — сміючись, заперечив старий лорд, — гора з горою і то, кажуть, сходиться, а чому не зустрітися грішним людям, у яких є ноги, і життя, і кохання, яке їх штовхає одне до одного? Той поцілунок, Кревкере, був досить ніжний — це поганий знак.

— Ви знову хочете розсердити мене, — сказав Кревкер, — але цього разу вам не пощастить. Чуєте, дзвін закликає на нараду. Страшна буде ця нарада, і лише бог знає, чим вона закінчиться.

— Я можу заздалегідь сказати тільки одне, — відповів Крофорд. — Коли допустять якесь насильство над особою короля, то він не загине самітним і невідомщеним, хоч у нього тут мало друзів і дуже багато ворогів. Шкода тільки, що він суворо заборонив мені вжити заходів, коли б таке сталося.

— Пане Крофорд, — сказав бургундець, — вживати заздалегідь заходів проти деякого лиха — це значить спричинити лихо. Підкоряйтеся тільки наказам короля, не будьте надто запальні і ви побачите, що цей день закінчиться щасливіш, ніж ви думаєте.

Розділ ХХХІІ
СЛІДСТВО

Коли б душа любов твою відчула,

Мені була б ця чемність не потрібна,

Вставай же, встань, бо серце наверху,

Хоч ти внизу навколішках стоїш.

Шекспір. «Король Річард II»

Після перших ударів дзвону, що мав скликати численну бургундську знать на нараду разом із дуже небагатьма французькими вельможами, які на той час були в Перонні, герцог Карл у супроводі частини своїх охоронців, озброєних алебардами і протазанами, ввійшов до зали Гербертової башти в Пероннському замку. Король Людовік, що вже чекав на нього, встав з свого місця, ступив два кроки назустріч герцогові й зупинився, чекаючи його наближення, з виглядом величної достойності, яку він, незважаючи на свій непоказний одяг та прості манери, дуже добре вмів удавати в потрібну мить. Спокій короля в таку рішучу хвилину, звичайно, справив велике враження на його супротивника. Різка та покваплива хода герцога враз змінилася, і він підійшов до свого верховного государя, як і годилося великому васалові. Напевно, він заздалегідь поклав собі додержувати в поводженні з королем етикету, який личив його високому санові. Але присутні розуміли, що, поводячися так, Карл ледве стримував шал своєї бурхливої вдачі й насилу приборкував почуття досади й жаги помсти, які кипіли в його грудях. Отже, хоч він і присилював себе виконувати всі правила етикету, проте весь час мінився на лиці, говорив хрипким, уривчастим голосом, насуплював брови і закушував губи до крові; руки й ноги його тремтіли, немов він хотів скинути ланцюги, якими їх було скуто. Коротше кажучи, кожен погляд, кожен рух цього государя,