Квентін Дорвард - Вальтер Скотт
— Напевне, вам доведеться зректися льєжців і Гійома де ля Марка.
— Зрікаюся їх з такою ж охотою, як пекла і сатани, — промовив Людовік.
— Від вас можуть зажадати, як запоруку, деяких фортець або міст для гарантії, що Франція не заохочуватиме фламандців до нових заколотів.
— Це вже щось нове, — сказав король, — щоб васал вимагав гарантій від свого сюзерена. Однак кажи далі!
— Від вас можуть ще вимагати, щоб ви віддали пристойні і незалежні володіння своєму уславленому братові, другові й спільникові мого государя, — наприклад, Нормандію або Шампань. Герцог дуже любить родину вашого батька, государю мій.
— Так любить, що, хай йому чорт, бажав би зробити всіх його дітей королями! — вигукнув Людовік. — Ну що, вже вичерпався запас твоїх догадок?
— Ні, ще не зовсім, — відповів радник. — Від вас можуть ще вимагати, щоб ваша величність не пригнічували герцога Бретонського, як це іноді траплялося, і визнали б надалі за ним і за іншими вашими васалами право вибивати монету, зватися герцогами й государями з божої ласки…
— Коротше кажучи, зробити стільки королів, скільки в мене васалів. Пане Філіппе, невже ти хочеш, щоб я зробився братовбивцею? Ти добре пам’ятаєш мого брата Карла; ледве він став герцогом де Гюєнн, як уже помер. А що ж залишиться нащадкові та представникові Карла Великого після того, як він віддасть ці багаті провінції, крім права коронуватися в Реймсі й обідати під високим балдахіном?
— Ми наполовину зменшимо й ці турботи вашої величності, давши вам товариша у вашій самотній величі, — сказав Філіпп де Комін. — Герцог Бургундський, хоч і не претендує тепер на титул незалежного короля, проте бажав би позбутися деяких ганебних для нього знаків залежності від французької корони, що були обов’язкові для нього. Він має намір оздобити свою герцогську корону імперською дугою, а зверху ще зображенням земної кулі на знак того, що його володіння незалежні.
— Та як сміє герцог Бургундський, відданий васал Франції, — вигукнув Людовік, скочивши схвильований з місця, — як він сміє ставити своєму сюзеренові такі вимоги, за які, за всіма європейськими законами, його володіння мають бути конфісковані?
— Зважаючи на теперішнє становище, було б дуже важко виконати вирок про конфіскацію, — спокійно відповів де Комін. — Ваша величність добре знає, що феодальних законів ніде, навіть у Священній Германській імперії, давно вже не додержуються точно і що государі й васали намагаються полюбовно улагоджувати свої взаємини. Таємні втручання вашої величності до справ васалів герцога у Фландрії теж можуть служити виправданням поведінки мого государя, коли б він навіть наполягав на визнанні своєї незалежності, щоб припинити в майбутньому втручання Франції в свої справи.
— Коміне, Коміне, — вимовив Людовік, схвильовано походжаючи по кімнаті. — Яка це жахлива для мене наука! Недурно кажуть: «Vae victis»[243]. Я просто не можу йняти віри, щоб герцог наполягав на всіх цих важких умовах.
— Коли це завгодно вашій величності, я просто хотів попередити вас.
— Але поміркованість, де Коміне, поміркованість навіть у самому успіху, — ніхто, мабуть, не розуміє цього краще за тебе, — потрібна для того, хто бажає закріпити за собою всі його вигоди.
— Але коли завгодно вашій величності, переваги поміркованості вихваляє тільки та сторона, яка програла. Той, хто виграв, керується виключно бажанням не проґавити щасливу нагоду.
— Гаразд, я ще подумаю про це, — сказав король, — але сподіваюся принаймні, що це вже всі безумні вимоги вашого герцога? Далі вже нікуди йти. Чи є ще щось? Бачу по твоїх очах, що є. Мого бажає герцог, якщо не моєї корони? Але вона й так утратить увесь свій блиск, коли я погоджуся на ваші вимоги.
— Ваша величність, — відповів де Комін, — те, що мені залишається ще сказати, почасти або, певніш, великою мірою залежить від самого герцога; проте він бажав би мати ще ухвалу вашої величності, бо ця справа стосується безпосередньо вас, государю…
— Хай йому чорт, що ж це таке? — нетерпеливо вигукнув король. — Кажи, пане Філіпп, яким ще безчестям він хоче заплямувати моє ім’я?
— Тут уже не йдеться про безчестя, государю. Йдеться тільки про те, що ваш брат у перших, герцог Орлеанський…
— А, он що! — перебив його Людовік, але Комін продовжував говорити, не звернувши уваги на його вигук:
— Герцог Орлеанський кохає графиню Ізабеллу де Круа, і герцог Карл, який цілком схвалює такий шлюб, бажає мати також вашу ухвалу щодо цього одруження і вашу згоду — надати цьому благородному подружжю такого земельного наділу, який разом із маєтками графині міг би вважатися гідною спадщиною для сина Франції.
— Ну, цього ніколи не буде, ніколи! — крикнув Людовік, не маючи сил погамувати хвилювання, яке він досі ледве стримував. Він скочив з місця і гарячково заходив туди й сюди. Від його звичайного самовладання не лишилося й сліду. — Ніколи, ніколи! Нехай принесуть ножиці і пострижуть мене, немов сільського дурня, на якого я тепер так схожий!.. Нехай ув’язнять мене в монастирі… покладуть у труну… нехай виколять мені очі розпеченим залізом… зарубають сокирою або отруять болиголовом… нехай роблять зі мною що завгодно, але я не дозволю герцогові Орлеанському порушити слово, дане моїй дочці. Він ні з ким не одружиться, поки вона жива!
— Перш ніж так рішуче заперечувати цей шлюб, вашій величності слід було б зважити, чи є у вас змога не допустити цього, — сказав де Комін. — Кожна розсудлива людина не буде підпирати плечима скелю, яка падає.
— Так, але людина мужньої вдачі може знайти для себе під нею могилу, — відповів Людовік. — Згадай тільки, де Коміне, адже цей шлюб — загибель, руйнація мого королівства. Адже ж у мене тільки один син, слаба дитина, і після нього герцог Орлеанський — найближчий мій наслідник. Сама церква погодилася на його одруження з Жанною, і цей шлюб щасливо поєднає інтереси обох ліній мого дому. Пригадай, що цей шлюб був улюбленою мрією всього мого життя. Я обміркував його з усіх боків, я мріяв про нього вдень і вночі, я воював задля нього, грішив задля нього… Ні, Філіппе де Комін,
