В океані - Микола Миколайович Панов
Але головний боцман не віддавав скребачки.
— Для себе це робимо, не для Європи, зрозумій! Руська людина в усьому лад любить. А ви матрос боцманської команди, хазяїн корабля. Вас туга повинна гризти, якщо кожна задрайка не блищить на борту. Зразковий корабель — ось у чому ваша матроська слава.
Він оддав, нарешті, Мосіну скребачку, з хвилину спостерігав, як той узявся з новою енергією до роботи. Потім знову підійшов до Щербакова.
— Ну, ось і краще у вас пішло! — сказав він, і Щербаков спалахнув від задоволення. Всі знали, який скупий на похвали головний боцман.
Сергій Микитович знову перейшов палубу, пильно оглядаючи своє хазяйство. Скоро — в море. Ніщо не повинно бути пропущене перед таким серйозним походом.
На чорному борту другої, вже пофарбованої заново баржі, підібгавши під себе ноги, сидів водолаз Коркін. Він був у самих трусах. У руках Коркін тримав мідний, очкастий, схожий на відрубану велетенську голову шолом, протираючи ного сухою ганчіркою.
— Відпочити б пора, товаришу мічман. Після обіду не відпочивали сьогодні. В кубрику у нас прохолодно.
— У плаванні відпочинемо, — сказав Сергій Микитович.
Молодий водолаз Пушков ремонтував продірявлену водолазну сорочку. Сорочка з товстої зеленуватої резини лежала, звісивши через борт одну з рукавичок.
Учора, спускаючись під воду, Пушков порвав сорочку об виступаючий гострий кінець докового понтона. У скафандр просочилася вода. Пушков розгубився, засмикав шланг-сигнал. Водолаз-інструктор Костиков вчасно прийшов йому на допомогу, вода так і не проникла в шолом.
Тепер Костиков возився на стапель-палубі доку — перевіряв роботу нещодавно доставленої для експедиції помпи.
— Там книжечка у вас цікава на рундуці, товаришу мічман, — крикнув Коркін. — Чи не дозволите почитати?
— Не можу, — уривчасто сказав Агєєв. — У бібліотеці криголама візьміть — не сьогодні-завтра мінятиму…
Він пішов далі — туди, де під керівництвом Ромашкіна матроси обносили навколо кнехта трос, що важко гуркотів.
Добре, чисто працює Ромашкін, славний з нього вийде боцман… Усе на місці, нормально закінчується підготовка до походу.
І все-таки щось здавалося незробленим, незавершеним. Агєєв зупинився біля борту, провів рукою по обличчю. Якийсь невиразний неспокій не покидав душу. Боцман намагався розібратися в причинах цього неспокою і раптом зрозумів — сьогодні не міг побачитися з нею, обміняти прочитану книжку. «Невже через це душа не на місці?» глузував боцман сам із себе.
Щойно, в перерві між роботою, він устиг-таки сходити на шлюпці на криголам, але бібліотека виявилась замкненою, не було Тетяни Петрівни і в каюті. «Гаразд, завтра побачусь», повторив сам собі мічман і раптом до болю виразно згадав знов усе, що сталося вчора в місті…
Вчора, звільнившись на берег, ніби ненароком зустрів він на пірсі Таню, що сходила на баркас. Був чималий зиб, баркас гойдався біля стінки, Таня не наважувалась перескочити з палуби на берег, і він дуже своєчасно опинився рядом…
Тетяна Петрівна йшла в книжковий колектор. Виявилось, що мічманові якраз по дорозі з нею.
Говорили про книжки, про політику, про наступний похід… Можливо, стороннім слухачам здалася б не дуже цікавою ця звичайна, уривчаста розмова, але для Агєєва вона була сповнена величезної принадності, глибокого, чудового змісту.
— Краса яка всюди! — сказала Таня, проходячи високою набережною. Вони піднялися з порту в місто, звідси було видно далекий голубіючий рейд, білі надбудови кораблів, паруси на рубчастому обрії.
— Я, Сергію Микитовичу, здається найбільше в світі море люблю!
— З вашим серцем та не полюбити море! — Він ішов зовсім поруч, пристосувавши свій широкий крок до її легкої ходи. Щасливе, світле почуття внутрішньої близькості з цією дівчиною все більше охоплювало його.
— Що ви знаєте про моє серце, Сергію Микитовичу!
Таня раптом зупинилася, замріяно усміхаючись, простягла руку.
— Зовсім я заговорилася з вами. По книжки коли б не спізнитися.
1, торкнувшись її руки, Агєєв відчув, що повинен зараз же висловити свої потаємні думки. Він подався вперед, зазирнув їй прямо в очі.
— Давно хотів я вам сказати, Тетяно Петрівно…
Її миле смугляве обличчя раптом стало напруженим, тривожним, але він уже не міг зупинитися.
— Знайомі ми всього без року тиждень, а наче знаю вас багато літ… Такої дівчини в житті я не зустрічав…
— Не треба, не говоріть, — вирвалось у Тані. М'яко, але рішуче вона вивільнила руку, жорсткі пальці мічмана ковзнули по жовтіючому на загорілій шкірі тоненькому, схожому на обручку персню.
Вона підвела голову, усміхнулась якоюсь непевною, схвильованою усмішкою.
— Для мене радість бути вашим другом, повірте… Адже ми завжди залишимося з вами друзями? — квапливо додала вона, напевне помітивши, як потемніло, насупилось його обличчя.
— Єсть залишитися друзями! — уривчасто сказав тоді Агєєв, приклавши пальці до кашкета.
От і вся розмова. І вони не зустрічалися з тих пір. Вона заклопоталася, сьогодні знову повинна була піти в колектор. Дивно, що він забув про це, розігнавшись у бібліотеку з книжкою!
У неї своє життя, у нього своє… І все-таки безустанно думав про неї, незрозуміло чому засмутився, коли побачив замкнуті двері бібліотеки на криголамі.
— Чим до вогню ближче, тим гарячіше. Чим до серця ближче, тим болючіше, — стоячи на палубі доку, сам собі сказав мічман Агєєв.
Біля фок-щогли по широкому дерев'яному містку «Прончищева» ходив туди й сюди Фролов.
На криголамі йшло звичайне вечірнє життя. Матроси закінчили вантаження, товпилися на юті, прикурюючи один в одного. Із тамбура вийшов кухар Уточкін, його обличчя здавалося розпеченим від жару плити. Він теж закурив, притулившись до фальшборту, вдихаючи прохолоду, що йшла від води…
Стемніло, тут і там на березі спалахували вогні. «Чи не Леонід іде?» подумав Фролов, дивлячись у бік міських вулиць. Жуков мав повернутися давно, до спуску прапора, а скоро вже вечірня перевірка. Загуляв сьогодні хлопець. Працює добре, але щодня надвечір нудиться, а от сьогодні одержав
