В океані - Микола Миколайович Панов

Леонід залишив банку напіввідкритою, швидко підійшов до неї.

— Та не сердься ти… Відсвяткувати хочу з тобою разом…

Притяг її до себе — вона слабо опиралася, дивилася очікувальними, вологими очима. Припав гарячими устами до податливих м'яких губів.

— Я, Клавочко, сьогодні велику справу зробив.

— Вирішив, значить? Поїдемо звідси? — вона дивилася ще недовірливо, з тоскною надією.

— На флоті залишаюсь. Рапорт подав сьогодні… Ти послухай, усе тобі поясню. Захочеш — підемо хоч сьогодні в загс — закріпимо цю справу.

Вона вирвалася, відступила. Вдивлялася, ніби ще не зрозуміла.

— Жартуєш, Льоню?

— Ні, Клавочко, не жартую. — Сказав це спокійно, твердо, хотів знову обняти її, але вона відступила ще далі.

— Я душею з морем зрісся, з флотом зріднився назавжди. Не примушуй даремно. Зрозумій — не можу я з кораблями розлучитися. Проте й без тебе мені теж не життя.

— Іди! — крикнула Клава. І раптом надломилася, припала до нього сама, біль і туга захльоснули голос.

— Льоню, востаннє христом-богом благаю, поїдьмо звідси! Ти своє відслужив, вийшов твій строк. Я працюватиму, хорошою вірною буду тобі дружиною… Тільки поїдьмо! Пожалій ти мене. Більше сил нема тут жити. Одягнеш цивільне, Льоню, візьмеш квитки на поїзд — одружимось того ж дня…

— Я з кораблів піти не можу. Останнє моє слово, — глухо, з непохитною твердістю сказав Жуков.

Вона грубо вирвалась, хотіла ударити з розмаху, він ледве встиг захистити обличчя.

— Забирайся геть! Бачити тебе не можу! Хлопчисько, злиденний матрос!

— Ти зрозумій, Клаво…

— Ненавиджу! — Вона сперлася руками на стіл, її голос звучав тепер ущипливо, насмішкувато. — Я іншого знайду, не такого, як ти, справжнього чоловіка.

Образа, ревнощі охопили його.

— Може, в тебе й тепер ще хтось є? — Не впізнавав свого голосу, не помітив, як опинився в кулаці схоплений зі столу ніж. — Тоді дивись, Клавко!

— Не твій це клопіт! Забирайся геть! — Вона насувалася — збожеволіла, постаріла, зла. Жуков кинув ніж на стіл, ступив до дверей.

— І піду! І ніколи більше не повернусь до тебе!

Ривком розчинив навстіж зовнішні двері, захлопнув. Не бачив, як, залишившись сама, Шубіна похитнулась, припала обличчям до скатерті, залилась плачем, що краяв серце… А потім підняла голову, глянула на годинник і кинулась до дзеркала на стіні, звичними рухами почала припудрювати мокре від сліз обличчя…

Темніло, засвічувались де-не-де ліхтарі на вулицях і на бульварах. Загорялись тут і там вікна квартир, світилися рідким золотом над асфальтом вулиць.

У ресторані «Балтика» гучніше грала музика, різкіше й безладніше звучали голоси, чувся дзвін посуду крізь відчинені вікна…

Здалека долинав нестихаючий гул порту, гудки паровозів, сирени кораблів, що заповнили рейд…

І розгублений, засмучений Жуков, блукаючи по вулицях, раптом зупинився, постояв нерухомо, попростував рішуче, швидко… Ні, не можна було залишати її такому стані… Щось жалісне, беззахисне було в її прощальному, погрожуючому крику… Ще зробить що-небудь із собою… Але звідки ця впертість, це настирливе прагнення примусити його поламати своє життя? Напевне, не так як слід пояснив він їй усе, треба було говорити м'якше, переконливіше, не брати одразу на повну швидкість.

Повернутися, подивитися, як вона себе почуває… А може, пішла уже в ресторан, казала ж, що дуже зайнята сьогодні… Тоді — порядок… А може, поспішала не в ресторан, когось чекала до себе в гості… Від однієї цієї думки йому стало душно, ще більше прискорив розмашисту ходу.

Ще встигне вчасно повернутися на док… Строк записки про звільнення минає, але він не затримається у Клави… Тільки подивиться, чи все гаразд, і одразу ж побіжить у порт. Він підійшов до знайомого будинку, що так непривітно дивився на нього, ввійшов у ворота, рвонув двері. Замкнуто… Значить, пішла Клава… Але раптом побачив — під щільною тканиною завіски внизу вікна світла щілинка. Значить, Клава вдома… Ніколи раніше не виходила, не погасивши в кімнаті світла.

— Клаво, відчини! — постукавши в двері, крикнув прохально Жуков. Мовчання. І нібито якийсь слабкий звук зсередини. Він виразно відчував тепер: у кімнаті хтось є.

— Клавочко! Я в тебе ножик забув! Відчини!

Він почекав. Підійшов до вікна. Нахилився туди, звідки, з незавішеного куточка, пробивалося слабке електричне світло.

Він вдивлявся лише якусь мить. І ніколи не міг згадати точно, що з ним сталося потім. Усвідомив те, що робить, тільки пізніше, коли біг стрімголов по нерівному бруку переулка — блідий, пітний від хвилювання, виразно чуючи стукіт власного, гучно калатаючого серця.

— На прапор! — долинув з докової башти протяжний голос чергового офіцера.

Агєєв виструнчився і застиг, повернувшись обличчям до прапора, що майорів на башті. Всі, хто був на палубі, стали струнко, вітаючи корабельне знамено. З тієї миті, коли, за хвилину до заходу сонця, подається ця команда, — військові моряки стоять нерухомо, повернувшись спиною до бортів, обличчям до прапора, свято додержуючи морської традиції.

Останнє сонячне проміння забарвлювало в пурпур і золото зеленувату гладінь рейду. Ледь ворушилась у своєму вічному русі вода, затиснена між кам'яними гранями пірсів і білими хвилеломами, спрямованими у відкрите море.

Дужче подув вітер із затоки, коливаючи світле полотнище з червоним гербом. На містках бойових кораблів, поряд із сигнальниками, горністи підняли до губів начищену мідь труб.

— Прапор спустити!

Звуки горнів урочисто й дзвінко полилися над рейдом. Сигнальники взялися за фал, полотнища прапорів згорталися, спускаючись вниз. З палуб кораблів долинали прозорі звуки — це відбивали склянки. І одразу все знову зарухалось, пішло, заспішило.

І молодший штурман експедиції лейтенант Ігнатьєв, повертаючись у штурманську рубку, квапливо вийняв з кишені кітеля добре загострений олівець і аркушик паперу. По аркушику бігли віршовані рядки: