Балакучий згорток - Джеральд Даррелл

— Слава Богу, все скінчилося, — зітхнув Саймон.

— Скінчилось? — посміхнувся Папуга. — Це були тільки перші пороги. Далі, коли ми вже пропливем повз долину, будуть ще одні.

Човен звернув за поворот і виніс мандрівників у Долину Феніксів, і те, що відкрилосьїхнім очам, виявилося настільки неймовірним, що Пітер і Саймон перестали веслувати й застигли з роззявленими ротами, і всі троє разом із Пенелопою розглядали дивний світ, який зустрічав їх по обидва боки річки.

Уздовж берегів по всій долині сиділи фенікси, схожі на великих, різнобарвних, блискучих орлів з розправленими крилами, чи на бакланів, що сідають на скелі і сушать пір’я. У гнізді під кожним птахом палахкотів і танцював вогонь. Час від часу котресь гніздо вибухало полум’ям, немовби вулкан. Величезні стовпи жовтогарячого, блакитного і жовтого вогню охоплювали птаха, який сидів у гнізді, та перетворювали його на попіл. А фенікс і далі сидів на тому самому місці, але вже як власний скульптурний портрет на повен зріст, зроблений із сірого та білого попелу. Полум’я гасло, й фенікс поволі починав осипатись: спочатку осипалось кілька пір’їн із його крила, а далі весь фенікс валився донизу зі звуком, схожим на довге тихе зітхання, і падав у палаюче гніздо. Минало кілька секунд — і раптом полум’я знову з’являлось, і діти бачили з середини річки, як звідти пробивається маленький різнобарвний фенікс. Він обтрушував свої крильця та похитувався з боку на бік, доки полум’я зовсім не згасало, а тоді здіймався вгору і літав радісно й щасливо сюди-туди над усією долиною, мов ластівка, а з ним ще сотня нових феніксів. Але, як Папуга й казав, тут було трохи небезпечно, бо коли якийсь фенікс згоряв, розсипався та падав у гніздо, іскри й жар розліталися навсібіч і з шипінням падали у річку довкола човна.

— О, як гарно, — вигукнула Пенелопа, спостерігаючи за малятком-феніксом, котрий із величезними зусиллями відштовхнувся від свого вогненного гнізда, злетів і почав кружляти над долиною, блискучий і прекрасний.

— Я ніколи не бачив нічого подібного, — сказав Пітер. — Ти хочеш сказати, що постійно хтось зі старих феніксів перетворюється на попіл, який падає в гніздо і стає новим феніксом?

— Ну, насправді це одна й та сама пташка, — відповів Папуга. — Вони це називають метаморфозою. Ось чому Г. Г. подарував їм цю долину. Як бачиш, їхня кількість не змінюється. Вони живуть п’ятсот років, а тоді спалюють себе, як ти вже бачив, і відроджуються знову. Тут вони створюють прекрасне видовище і не завдають ніякої шкоди Міфології. Харчуються вони переважно нектаром. Дуже гарні створіння.

Хоч наші сміливці трималися посередині річки, все одно відчували тепло від полум’я феніксів по обидва боки. Вони пропливали повз долину приблизно півгодини, а тоді річка знову почала поступово звужуватись.

— Обережно, — стривожено сказав Папуга, — тут особливо складне місце. Зараз будуть ще одні пороги, а потім знову спокійна течія. Якщо ми тут утримаємось, то все буде гаразд.

— Ти все закріпила, Пенні!? — запитав Саймон.

— Так, — відповіла вона, — все. Лише не знаю, що робити з речами в клітці.

— О, з ними нічого не треба робити, — заспокоїв її Папуга. — У мене там усе закріплено навіки.

Так вони розмовляли, а човен зносило ближче та ближче до берега, і цього не помітили ні Пітер, ні Саймон. На березі, над самою водою, у величезному гнізді сидів фенікс із розправленими крилами, готовий згоріти. Раптом човен черкнув об землю просто біля його гнізда.

— Агов! — закричав Пітер. — Обережно!

— Відштовхнись, відштовхнись, швидше, — закричав Саймон, спостерігаючи за величезним птахом із попелу, що височів над ними.

Але запізно. Саме цієї миті величезний фенікс із попелу почав обвалюватись і з моторошним «в-вух-х-х» упав у гніздо та частково в човен, засипаючи його гарячим попелом і різнобарвними іскрами.

— Веслуй на середину річки, давай, на середину! — кричав Саймон. — Мерщій, мерщій!

Пітер і Саймон чимдуж веслували подалі від берега, але в човні було стільки попелу, який курів димом, що вже нічого не можна було вдіяти. І раптом — «бах!», а тоді-«ш-ш-ш-ш», — і вони відчули, як човен здувається під ними.

— Обережно! — закричав Пітер. — Стережись!

Течія підхопила човен, який здувався на очах, закрутила його, потягла вниз, і раптом… човна під ними не стало. Пенелопа впала у воду, її накрило з головою і понесло далеко-далеко, в темряву, шумовиння і ревище підступних порогів.

Коли Пенелопа опритомніла, то побачила, що лежить на піщаному березі, поклавши голову Пітерові на коліна. Саймон тривожно схилився над нею, розтираючи їй руки, а Папуга ходив туди-сюди і бурмотів щось собі під ніс.

— Вона опритомніла, — з виразним полегшенням сказав Саймон.

— Як ти, Пенні? — схвильовано запитав Пітер.

— Пенелопо, дорогенька, скажи щось, — попросив Папуга, вдивляючись їй в обличчя заплаканими очима. Його яскраве пір’я змокло вщент.

Усі були такі сумні й стривожені, що Пенелопа мало не розсміялася.

— Зі мною все гаразд — як же інакше? — сказала Пенелопа, сіла й одразу відчула жахливу втому та головний біль. — Просто почуваюся так, ніби випила піврічки й ніби мене пронесло через пороги.

— Надзвичайно точний опис, як на мене, — вигукнув Папуга. — Це достеменно те, що з тобою і сталося.

— Де ми? — запитала Пенелопа озираючись.

— Ну, коли човен потонув, то нас пронесло течією через пороги, — сказав Пітер. — Ти застрягла між якимись скелями під водою, тож нам із Саймоном довелося пірнати за тобою, але ми все-таки якось витягли тебе й разом допливли до берега.

Берег, на якому вони лежали, довгий і вузький, завширшки такий же, як річка, тягнувся вздовж течії, скільки око сягало. На нього, всім на подив і на втіху, викинуло і всі їхні речі, включно з непотрібним тепер човном.

— Що ж нам робити без човна? — запитав Саймон.

— Усе можна буде залагодити, коли ми знайдемо