Балакучий згорток - Джеральд Даррелл

— Ага, ось і ви, — сказала Дульчібелла, коли вони повернулись. — Не дуже поспішали, так? Я вже збиралася посилати за вами пошукову групу.

— Як би ти могла послати за нами пошукову групу? Ти екзальтована й егоцентрична павучиха, — сказав Папуга.

— Ми принесли тобі вершків, — поквапливо докинула Пенелопа.

— Вершків? — повторила павучиха. — Як мило. Але тлю на закуску не принесли, ні?

— На жаль, ні, — серйозно відповіла Пенелопа.

— Ну що ж, — зітхнула Дульчібелла. — Я так і думала, це легко було передбачити.

Тим часом Папуга максимально сконцентрувався і вигадав із желе новий розкішний човен, тоді на човен завантажили спорядження та Папужину клітку й спустили на спокійні води річки.

— Йо-хо-хо і всяка всячина, — радісно вигукнув Папуга. — Ще трішки, й ми доберемося до лук Єдинорогів, а звідти ще якихось півгодини сходити вгору до Кришталевих Печер.

— Я вже так хочу побачити єдинорогів, — зітхнула Пенелопа. Вона вела долонею по золотавій осяйній воді, а Пітер і Саймон налягали на весла.

— Так, мушу визнати, єдинороги дуже красиві тварини, — розважливо сказав Папуга. — Але дуже, дуже набундючені, якщо ви розумієте, про що я, — ну, тобто вони завжди тримаються свого кола. Сноби! Завжди кажуть «Ну, нас це не стосується» — хоча насправді стосується, бо, щиро кажучи, в Міфології усе всіх стосується. Я маю на увазі, що всі ми маємо довіряти одне одному, інакше просто зникнемо, хіба ні?

— Може, вони просто сором’язливі? — припустила Пенелопа.

— Сором’язливі? Ні, це не про них, — обурився Папуга. — Вони просто ліниві. Коли я прийшов до них поговорити про василісків, знаєте, що вони сказали? Мене це просто розлютило. Вони сказали: «А яке нам до того діло? Це ваша з Г. Г. справа вгамовувати непокірних». Ха! Я їм ще покажу непокірних, коли ми повернемося до влади.

— Ліс закінчується, — сказав Пітер на носі човна. — Здається, ми виходимо на відкритий простір.

— Що ж, доведеться мені полетіти розвідати місцевість, — сказав Папуга, взяв підзорну трубу і полетів геть, а за кілька хвилин повернувся. Він хвацько облетів човен і сів до Пенелопи на плече.

— Все спокійно, — сказав він. — Нічого не видно. Пливіть он до тієї бухточки — там і пристанемо.

Так вони й зробили: витягли на берег човен, спустили його та спакували. І почимчикували горбистими луками, серед розкиданих тут і там куп блакитних кущів у яскраво-червоних квітках, великих, немов соняшники. За дві милі попереду здіймався хребет лісистих гір, а там, як казав Папуга, лежали Кришталеві Печери. Хоча сонце нітрішки не піднялося над обрієм, чомусь значно потеплішало, й хлопці відчули, яка це тяжка праця — нести Папужину домівку з усім начинням, та ще й власне спорядження і човен на додачу. Коли вони дійшли до того місця, де, як казав Папуга, стояла позначка, що означала рівно половину дороги, мудрий птах дозволив їм стати на перепочинок — і діти з радістю поскидали на землю пакунки, полягали в затінку великого блакитного куща і вгамували спрагу молоком місячних телят, якого їм уже давно хотілося.

— Я тільки прогуляюсь на вершину пагорба і подивлюсь, чи шлях відкритий, — сказала Пенелопа. — А ви тим часом гарно відпочиньте.

— Будь обережна, — застеріг Пітер. — Не відходь далеко.

— Та ну, тут відкрита місцевість, не думаю, що їй щось загрожує,— заспокоїв їх Папуга і сів на клітку подрімати.

— Добре, я все одно далеко не піду, — пообіцяла Пенелопа.

— Дай нам знати, коли побачиш щось цікаве, — ліниво промимрив Саймон у півсні. — І якщо натрапиш на василіска, не забудь втекти.

— Не бійся, не забуду.

Пенелопа почала поволі підійматися схилом, насолоджуючись запашним повітрям, прекрасними барвами неба і м’якою пружною травою під ногами. Вона вийшла на вершечок пагорба, поглянула вниз і замилувалася долиною, що відкрилась її очам, і мальовничим різнобарвним пейзажем: ліловою травою, блакитними кущами і багряними квітами — аж раптом помітила маленьку тваринку, яка перестрибувала з куща на кущ так прудко, що вона не встигла як слід її роздивитися. Тому дівчинка зачаїлася в блакитних заростях і тихенько чекала, доки тваринка знову з’явиться. Незабаром це сталось, і Пенелопа мало не задихнулася від подиву й захоплення: виявилось, що це маленький єдиноріг лавандового кольору з великими темно-синіми очима. Його грива і хвіст були немов золоте прядиво, а тонкий ріг нагадував красиво скручений напівпрозорий золотавий пагін цукрової тростини. Єдиноріг застиг, кожен його мускул був напружений, вуха нашорошені, ніздрі розширені. Він озирнувся назад, туди, звідки примчав. Очевидно, хтось його наздоганяв, і малий не був певен, чи відірвався він від переслідувача, чи ні. І тут Пенелопа відчула, як кров холоне їй в жилах, бо на вершечок пагорба, поважно ступаючи, точнісінько як здоровенний кольоровий півень, вийшов василіск. Він зупинився і подивився навколо, його жорстокі смарагдово-золоті очі сяяли, а луска виблискувала на сонці червоним і золотим. Коли він повернув голову, щоб розглянутись кругом себе, Пенелопа почула тихе хрупання та брязкіт його луски, побачила хмарки блакитнуватого диму, які випливали з його ніздрів, мерехтіння жовтогарячого полум'я, яке то спалахувало, то гасло в такт із диханням.

Єдиноріг, напевне, теж побачив його, бо відразу озирнувся і поскакав долиною, то застрибуючи в блакитні кущі, то вистрибуючи з них, аж поки, захеканий, зупинився недалечко від того місця, де причаїлася Пенелопа. Вона бачила, як надимались його ніздрі й боки, чула, як він сопе. Очевидно, василіск уже давно гнався за ним.

Василіск оглянув долину, поводив туди-сюди роздвоєним кінчиком хвоста, як той кіт; тоді опустив свою велику півнячу голову до землі та почав принюхуватись і тихо гарчати низьким черевним звуком — для Пенелопи це був наймоторошніший звук на світі. Єдиноріг теж почув цей звук, але, видно, він так втомився, що не міг бігти далі, а впав на землю і прищулив вуха, очі його розширились від жаху. Аж ось василіск, вочевидь, нанюхав слід, бо звитяжно кукурікнув, аж кров похолола в жилах, а потім побіг униз, на долину.

Пенелопа опинилася в дуже скрутному становищі. Вона щиро бажала допомогти маленькому єдинорогові, але знала, що