Балакучий згорток - Джеральд Даррелл
— Чудово, — вигукнув Саймон. — Віват Мадам Гортензії!
— Віват! Віват! — вигукнув Папуга.
— Ви прийняли пігулку? — писнула Дульчібелла до Папуги. — Ви ж знаєте: в поїзді вас завжди нудить.
Маленький потяг набирав швидкість. Він стукотів, торохкотів і дзвенів, огорнутий хмарами пари, а його котел пашів, як рубін, коли Пітер і Саймон докидали свіжі оливкові поліна. Так вони їхали до гірського хребта, який мінився пурпуровим і чорним у місячному світлі.
Подорож у долину була страшенно захоплююча: мініатюрна колія повертала то туди, то сюди, то впритул до високих круч і урвищ, то подалі від них, і бігла в глибокі ущелини, де величні чисті водоспади виблискували в місячному світлі, а річка протискалася між гострими скелями, схожими на блискучі кігті якогось дивовижного птаха. Під темними кручами між ревом водоспадів і пихканням Мадам Гортензії вони могли почути тужливі «пугу-пугу» окатих сов, які перегукувались у кронах дерев.
— Починається підйом, чух-х-пах-чух-х, чух-чах-чух-х, чах-чах-чух-х, — важко дихаючи, промовила Мадам Гортензія, — більше пари.
Хлопці підкидали дедалі більше дров, тож вогонь запалахкотів ще дужче, а іскри почали розлітатись навсібіч. Паротяжик залишав слід, наче комета.
— Ха! Ха! — сміявся Папуга, а Мадам Гортензія їхала дедалі швидше, і її маленькі колеса виспівували на рейках.
— Клянусь Юпітером, люба Гортензіє, ти моя радість! Я завжди любив подорожувати поїздом, але з тобою це просто божественно!
— Підлабузник, — пропихкала Мадам Гортензія і тридцять три рази пронизливо просвистіла «ту-ту-у-у», висловлюючи таким чином свою радість.
Коли позаду лишилася добра половина гірської дороги, Гортензія раптом почала пихкати, сопти й нарешті зупинилася в хмарах пари.
— Усі святі! О моє купе! — видихнула вона й пара огорнула її, мов срібна хмаринка в місячному сяйві. — Ми трішечки відпочинемо, а ви можете принести мені напитися.
Пітер і Саймон побігли по воду для Мадам Гортензії до найближчого водоспаду.
І коли її бойлер наповнився, вона змогла рушити далі.
— Це вже недалеко, правда, Гортензіє? — запитав Папуга, коли вони вилізли на потяг.
— Ні, ще зовсім трошки, — відповіла вона, попихкуючи та деручись далі вгору.
І Невдовзі шлях вирівнявся, по один бік простяглася глибока ущелина, в якій річка протискувалась поміж скелями, пінилася, булькотіла та мерехтіла в місячному сяйві. Тоді перед ними ніби виринула скеля з двома тунелями, схожими на дві усміхнені пащі. В цьому місці колія розходилась і зникала у двох тунелях.
— Мадам Гортензія зупинилася біля стрілки:
— Будь ласка, зійдіть і переведіть стрілку, — пропихкала вона. — Нам потрібен лівий тунель.
Пітер із Саймоном злізли і разом, бо перемикач був дуже тугий, перемкнули його. А потім знову повернулись на потяг, і Мадам Гортензія рушила, повільно, порипуючи, проїхала стрілку та знову почала набирати швидкість.
Тунель дедалі ближчав, більшав і більшав, ніби якийсь велет позіхав, роззявляючи пащу, і Пенелопа — не з остраху, а просто через надмір емоцій — узяла Пітера і Саймона за руки. А тоді — шух-х-х! — вони пірнули в тунель, і Мадам Гортензія налякала всіх двома пронизливими гудками.
— Гей, — насварився Папуга, — ти чого?
— Це спеціально для летючих мишей, — відповіла Мадам Гортензія. — Вони тут висять, бідолашні, під склепінням і можуть задихнутися, якщо їх не попередити.
Їхати тунелем було дуже моторошно, бо трішки світла давала тільки топка Мадам Гортензії, кволий відблиск падав на склепіння, з якого, ніби вістря списів, звисали сталактити, а по них скапувала вода.
Незабаром Мадам Гортензія пронизливо свиснула.
— Будь ласка, тисніть гальма, тільки поволі! — гукнула вона. — Ми приїхали.
Пітер і Саймон повільно загальмували, і маленький потяг, хрипкувато відсапуючись і пихкаючи, зупинився в клубах пари.
— Міфологія! Кінцева зупинка! Всі виходимо! — закричав Папуга, і голос його луною відбився в тунелі — раз і ще раз.
— Неприємне, вогке місце, — поскаржилась Дульчібелла. — Тобі треба було вдягти плащ. Якщо застудишся — нарікай на себе.
Вони вилізли з вагончика, забрали свої речі та клітку з Папугою, а тоді обступили Мадам Гортензію і почали з нею прощатися.
— Для мене ви найкраща у світі, — сказала Пенелопа, — і це була просто розкішна подорож. Дуже вам дякую.
— Нема за що, донечко, — відмовила на це Мадам Гортензія. — Це показало вам, що хоч ми й старі, але все-таки ще на щось здатні, нест-се па?
— Мадам Гортензіє, бути вашим машиністом — це для мене велика честь, — мовив Пітер.
— Великий привілей і велика честь, Мадам, — додав Саймон.
— Ви керували мною дуже добре, — відповіла Мадам Гортензія, — справді, дуже добре.
— Гортензіє, — сказав Папуга, — я сам, мої друзі та вся Міфологія глибоко вдячні тобі. Ми ніколи тебе не забудемо.
— Любий Папуже, — сказала Мадам Гортензія, — ти ж знаєш, що для тебе я готова зробити що завгодно і коли завгодно.
— А ти сама зумієш повернутись назад? — запитав Папуга.
— Так, мон браве, я зумію, — як там у вас кажуть? — скотитися вниз. Ну, а ви знайдете дорогу? Це трохи далі тунелем, ліворуч, приблизно п’ятнадцять метрів.
— Гаразд, — сказав Папуга, — то ми пішли. Бувай, Гортензіє, і спасибі тобі ще раз.
— До зустрічі, мон Папуже, бон чен, бажаю успіху, — мадам Гортензія розчулено зітхнула і випустила пару.
Діти засвітили ліхтарики та пройшли вниз тунелем приблизно футів сто п’ятдесят.
— Це тут, — раптом сказав Папуга. — Ось він, вхід у Міфологію.
Діти посвітили ліхтариками й побачили в кам’яній стіні тунелю розколину в три фути завширшки і шість заввишки, схожу на вузькі церковні ворітця.
— Це прикордонний пост, — пояснив їм Папуга. — Ще п’ять хвилин ходу, і ми в Міфології.
Тунель був дуже вузький, тому їм довелося просуватись вервечкою по одному. Пітер ішов
