Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса - Олександр Олександрович Лукін
Олексій намагався згадати, який був вираз обличчя у Цяці, коли той побачив його. Наче байдужий. А втім, спробуй розберись: пика у Цяці, немов окіст, нічого не відбиває!..
Вони спустилися до порту. Поблизу Потьомкінських сходів Микоша зупинився і почекав приятелів.
Коли всі підійшли, він звелів Олексієві залишитися з ним, а решті йти до елеватора в обхід, зайняти зручні місця і чекати. Коли спалахне і збіжиться натовп, зчинити паніку. Головне ж, заважати гасити.
— Загориться дужче, тоді змивайтеся, — хрипким голосом напучував він. — Якщо наскочать чекісти, можна й постріляти. Одначе не дуже! Ей, Гоша, чуєш ти мене? Не дуже бешкетуй! Нехай Одеса думає, що ми тут ні при чому.
— Не вчи вченого… — відказав Гоша, мабуть, великий любитель постріляти.
— На нас з тобою найбільш відповідальний факт, — заявив Микоша, коли вони з Олексієм лишилися самі. — Хома заб'є пожежний кран. Такий собі добрячий дубовий клинчик!.. Хлопчики попрацюють у натовпі. А ми у відповідальний момент підпалимо в іншому місці.
— А навіщо?
— Не втямиш? Та щоб вони побігали туди й сюди! Втямив?
— Ага…
— Тримай! — Микоша сунув у руки Олексієві бідон. — І почапали швиденько.
… Вони пробиралися якимись одному Микоші відомими переходами. Звертали в провулки, перелазили через паркани, обходили склади і покинуті майстерні, йшли шпалами портових залізничних колій. Скоро Олексій перестав орієнтуватися, де вони перебувають, і намагався тільки не втратити з очей Микошу.
Поминули якийсь пустир, і дорогу перетнув кам'яний мур, укріплений товстими контрфорсами. За ним виникла тінь величезної будівлі. Елеватор.
В одному місці мур було зруйновано. Темнів широкий пролом з гострими зубчастими краями. Микоша зупинив Олексія.
— Тут, — шепнув він. — Підходяще: все побачимо, як у театрі…
Олексій поставив бідон і оглянувся.
За пустирем скупчилися житлові будинки. В них де-не-де ще світилися вікна.
Зліва, одразу за огорожею елеватора, починалася простора територія вантажної пристані. Чути було, як далеко-далеко за молом шумлять хвилі. Свіжий нічний вітер гуляв по пустирю, ворушив сміття…
Тепер треба було запастися терпінням і чекати стільки, скільки треба Микоші, щоб усвідомити провал задуманого бандитами підпалу.
Вони сіли на землю біля пролому. Микоша присунувся до Олексія.
— А вітерець же добрячий, га? — зашепотів він голосно, навіть не дбаючи про обережність, — Роздмухає хіба ж так! Ох, і погріються нині комісари!
— Послухай, — сказав Олексій, — ти мені скажи: на елеваторі свої люди, чи що?
— А то ж як! — охоче відгукнувся Микоша. — Головний комірник. Хазяїн йому англійськими фунтами заплатив, можеш собі уявити? Інакше ні за що не згоджувався.
— Але згодився ж?
— Згодився… Дві третини наперед, решту — потім.
— А як він усе це облагодив?
— Ну, дуже просто. Найняв Хомку і ще двох биндюжників з наших зерно возити. Вони йому й завезли під мішками ні багато, ні мало — тридцять сулій гасу.
— Тридцять сулій? — недовірливо повторив Олексій. — Майстер же ти на вигадки!
— А на біса мені! — щиро здивувався Микоша. — Правду кажу. Потерпи трошечки, побачиш, як спалахне.
Помовчавши трохи, Олексій спитав:
— Комірник сам і підпалить?
— Тю! Дуже йому треба!.. Комірник, гад, ниньки дома сидить, грошики лічить…
Микоша раптом осікся.
По двору хтось ходив. Олексій затамував подих: це могли бути чекісти.
У темряві за стіною жеврів вогник цигарки. Троє чоловіків пройшли повз пролом. Один сказав:
— Поспати треба. Вранці два пульмани розвантажувати…
Мабуть, це були робітники з елеватора. Як тільки їхні кроки затихли далеко, Микоша іронічно просичав:
— Ти чуєш, він ще турбується, що треба розвантажувати! Завтра він шукатиме полицю, куди зуби покласти!..
Олексій подумав, що так би воно, певно, і було, якби бандитам пощастило підпалити елеватор. Тисячі робітничих сімей не одержали б хлібної пайки. Тисячі людей, дітлахів!.. Їх завтрашній день — у тій будівлі, що темніє попереду, в хлібних засіках, куди бандити завезли тридцять сулій гасу… Олексій відчув, як до горла клубком підступає ненависть…
«Спокійно! — наказав він собі. — Спокійно. Не розпускати нерви. Всі дістануть сповна, почекай-но!..»
Більше вони не розмовляли.
Минуло ще з півгодини, стало прохолодно. Вітер то стихав, то здіймався знову.
Раптом Микоша піднявся на ліктях і потягнув носом.
— Чуєш?
Олексій понюхав повітря і відчув тільки кислий запах давно не митого тіла, що йшов від Микоші.
— Ні біса немає, — сказав він, — приснилося тобі.
Микоша ще посопів, унюхуючись, і ліг. Але через хвилину знову підвівся.
— Та що тобі, заклало? Тхне!..
І тут Олексій справді відчув тонкий, ледве вловимий запах горілого.
У нього похололо всередині. Він оглянувся на пустир, чи не горить там щось. Може, від житла принесло?
Але на пустирі було чорно. В будинках погасли останні вогники.
А запах ставав усе виразніший, усе густіший. І раптом притихлий було вітер кинув в обличчя теплу задушливу гіркість диму…
— Тепер чуєш? — збуджено прохрипів Микоша. — Почалося!..
Олексій схопився, кинувся до пролому.
З боку моря швидко рожевіло повітря, і на його фоні вимальовувалися чіткі контури будови з кривою галереєю зернопідйомника. Темрява над нею коливалася, змінювала обриси, і з кожною секундою було все більш помітно, що це не темрява, а дим, який густою масою підіймався в небо…
Олексій усе ще не вірив, усе ще сподівався чогось. Але ось, розбиваючи тишу на дрібні осколки, у дворі елеватора зачастив пожежний дзвін…
Усе переплуталося в Олексієвій голові. З місива спливла одна, страшна своєю незаперечністю думка: зрада! Олов'яников не дізнався про те, що готується підпал. Попередження Олексія не дійшло до нього!..
Що ж тепер робити? Бігти рятувати те, що ще можна врятувати? А Микоша?
Притиснувшись до пролому, Микоша жадібно дивився вгору, туди, де над дахом елеватора ось-ось мало вихопитися відкрите полум'я.
Заграву помітили в різних кінцях міста. Десь поблизу заревів фабричний гудок. На нього відгукнулися гудки з Пересипу і вокзалу. Вдарили на сполох на дзвіниці жіночого монастиря, і густий протяжний дзвін розлігся над сонною Одесою.
— Час! — Микоша одірвався від стіни, повернув до Олексія застигле в задоволеній гримасі обличчя. — Зараз другого півня пустимо! Вони в нас побігають!
— Постривай!.. — вимовив Олексій.
Він ще не уявляв, що робитиме. Знав тільки, що Микоші треба перешкодити…
— Чого чекати? Саме час! Де цебрик?
Він знайшов бідон, схопив його і наказав:
— Гайда за мною! Живо!
— Та почекай же ти!..
Микоша тільки рукою махнув.
Полум'я, нарешті, вирвалось, освітивши пустир і куші будівельного сміття. Микоша довгими котячими стрибками біг до будинків, які стояли віддалеки.
Плутаючись у подертій підкладці, Олексій
