Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса - Олександр Олександрович Лукін
— Тут.
— Ану, підсади мене…
Микоша підставив плече. Олексій видряпався на мур, переліз через нього і пішов до будинку Різничука.
«Елеватор… — думав він. — Я вам покажу елеватор!..»
Шаворський зустрів його на порозі, втягнув у кімнату, посадив на оббитий синім штофом диванчик, який Різничук, мабуть, «позичив» у графському будинку.
— Ну що, як з'їздили?
— Нормально, — сказав Олексій. — У Нечипоренка був, про все домовився.
— Він приїде?
— Тринадцятого буде в Нерубайському. Пароль назвав старий: мотузка на поясі і шевські головки.
— Довелося уламувати?
— Ні, легко згодився.
— Я ж казав! — Шаворський задоволено потер руки. — З цим клопоту не буде. Машинку довезли?
— Довіз. Подяка вам. А клопіт усе-таки буде, — зауважив Олексій.
Він заходився стягувати чобіт. Дістав вкладений під устілку папір.
— Що це?
— Від полковника Рахуби!
— Від Рахуби?! — Шаворський узяв папір, обережно розгорнув злиплі аркуші. — Як він до вас потрапив? Коли одержали?
Олексій розповів про поїздку Цигалькова в Бендери, про зустріч з ним у Бичках.
— Майте на увазі, — попередив він, — Нечипоренко нічого про те не знає.
— Чому?
— Це ваша зв'язкова Галина налагодила з Цигальковим відносини за спиною отамана.
— Навіщо?
Стримуючи посмішку, Олексій сказав:
— Осавул, ви розумієте, закохався в неї по вуха, і вона, не будучи дурною, викачала з нього найдетальніші дані про Нечипоренка і про офіцерське підпілля в Парканах, про яке я вам ще доповім. Ну, а Цигальков чомусь не захотів, щоб Нечипоренко знав про його зв'язки з Галиною…
— Розумію… — Шаворський здивовано відкопилив губу. — Ну й дівиця, скажу вам! Ніяк не можу примусити себе ставитися до неї серйозно. А варто ж! Слово честі, варто!
— Ого, — вигукнув Олексій. — Характер, та ще й який!
Шаворський засміявся:
— На собі перевірили? Так… Справді, мабуть, ще краще, коли ми знатимемо про Нечипоренка більше, ніж він думає. Здібне, здібне дівчисько!.. Так що ж пише Рахуба?
На одному з принесених Олексієм аркушів був шифрований текст, на другому — «переклад». Депеша була адресована йому особисто.
«Двадцятого цього місяця в Одесу прибуде особливий уповноважений «Союзу звільнення Росії» полковник Максимов. Зустріти вночі у зазначене число на Великому фонтані. Треба до приїзду Максимова зібрати керівників повстанських загонів, які діють на території губернії і поблизу неї. Керівництво «Союзу» покладає виконання на В. М. Ш. Завдання: розробити стратегічний план захоплення губернії у зв'язку з наступом зведеної групи з Румунії. Готовність прийняти Максимова негайно підтвердити по такому ж каналу зв'язку. Підкреслюю особливу важливість викладеного. Рахуба».
Шаворський аж підскочив.
— Та вони там що, блекоти об'їлися! — пополотнівши, закричав він. — Легко сказати: всіх отаманів! Та коли ж я встигну це зробити? Чорти б їх усіх взяли! Їм там гарно плани будувати під румунським крильцем! А про зброю вони подумали?
— До речі, — ніби тільки зараз згадавши, сказав Олексій, — Цигальков передав усно, що зброю для нас підготували.
— Справді? Так чого ж ви мовчали? Скільки зброї? Коли переправлять?
— Чого не знаю, того не знаю. Сказано тільки, приготовлено, а скільки і коли — про те мови не було. — І, помітивши, що в Шаворського знову похмурніло обличчя, додав: — Може, її з Максимовим доставлять? На тій самій фелюзі…
— Може, може, — роздратовано скривився Шаворський. — Може так, а може й ні! Організатори!.. Але що ж усе-таки робити? Отаманів доведеться збирати…
Він довго ходив по кімнаті, кусав губу, крутив носом і нарешті сказав:
— Завдали ж робітку! Гадаєте, легко умовити їх кинути насиджені місця і зібратися? Чом не так! І до кожного потрібен особливий підхід, вони з капризами…
— З'їдуться! — зауважив Олексій. — Справа ж спільна.
— Спільна… — Шаворський посилено тямкував. — Гаразд, чорт з ними, зберу! Нехай пани за кордоном пересвідчаться, що ми і в наших умовах здатні робити більше, ніж вони, що в нас тут не балаканина, а діло…
— Що ж передати Рахубі?
— Як ви передаватимете?
— Пошлю Золотаренка в Тирасполь до Галини. Там Цигальков відрядить когось із своїх людей.
— Пишіть так: Максимова зустрінемо, керівників повстанських загонів зберемо. І нагадайте про гроші та зброю.
— Гаразд, — сказав Олексій. — Між іншим, я, коли йшов сюди, Микошу зустрів. Він кликав на діло, елеватор якийсь…
Шаворський насупився:
— Правда?
— Так я подумав: навіщо зараз чекістів дражнити? Вони гармидер зчинять на всю Одесу, винних шукатимуть, а ми на Максимова чекаємо. Щоб не нашкодити!
Шаворський зле скривив рота:
— А як ви гадаєте, вони зараз нас не шукають? Не догадуються, що ми існуємо на цім світі?.. До речі, попереджаю: на Новобазарну ходити не можна.
— Чому?
— Явка провалилась!..
Було схоже, що Олексія це повідомлення приголомшило.
— Отож-то й воно! — стрепенувся Шаворський. — Вони про нас знають, нікуди під цього не втечеш. Тож нехай же думають, що наша діяльність обмежується окремими диверсіями, ну і… експропріаціями. Якщо ми не підпалимо сьогодні елеватор, наші відносини з більшовиками не поліпшаться, а на тім елеваторі зібрана добра половина всіх міських припасів хліба! Ви розумієте, що це означає? За нехватку продовольства в Одесі судитимуть більшовиків, а не нас. Громадська думка — річ безглузда, а вже поголос ми пустимо!..
Шаворський бігав по кімнаті. Обличчя йому зсудомило. Сплетені за спиною пальці побіліли. Він зупинився перед Олексієм.
— А чому вам справді не взяти участі?
— Що треба робити?
— Загалом, не така вже й складна справа. Там усе підготовлено. Пожежа розпочнеться без вашої допомоги, треба тільки не дати її погасити.
Олексій почухав голову під картузом.
— Чого ж, я не проти…
— Тоді доповідайте, що ви дізналися про Нечипоренка, і сідайте за шифровку Рахубі. Микоша по вас зайде…
Увечері Олексій мав намір побувати у Павки Синєсвитенка. Хотілося глянути, як живе хлопчина, подумати, як влаштувати свого маленького осиротілого друга до від'їзду в Херсон. Він уже твердо вирішив, що забере Павку з собою…
Не заставши дома Золотаренка, Олексій помчав шукати телефон.
Телефонів в Одесі взагалі небагато, та й ті були в установах, де постійно юрмиться народ. На Пушкінській Олексій заглянув в аптеку.
Худий сивий провізор з двома парами окулярів на носі порався за стойкою, наклеюючи сигнатурки на пляшечки з ліками. Його дружина, вусата, товста, чорноволоса жінка, сиділа за касою. Покупців в аптеці не було.
Підійшовши до стойки, Олексій знаком показав аптекареві, що хоче поговорити з ним сам на сам. Провізор здалеку заперечливо помахав рукою:
— Немає, немає.
— Чого немає?
— Хіба я не знаю, що вам треба! — І аптекар зробив характерний жест кокаїністів: понюхав руку в тому місці, де піднятий великий палець утворює ямочку, зручну для порошку.
— Та я не по те, —
