Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса - Олександр Олександрович Лукін

— Буду щасливий! — засяяв Цигальков. — Не сумнівайтеся: ви знатимете про кожен мій крок.

— Ви приїдете в Нерубайське з Нечипоренком? — спитав Олексій.

— Мабуть, ні, доведеться залишитися з загоном, усім їхати не можна. Але, сподіваюсь, ви й самі передасте Шаворському, що він може цілком покластися на мене?

— Неодмінно передам.

Цигальков підвівся.

— На жаль, я мушу залишити вас: треба ще, поки ніч, забратися звідси. А як ви поїдете?

— Домовилися з одним дядьком з Голого Яру…

Цигальков підійшов до дверей і покликав Солухо.

— Тихо? — спитав він.

— Так.

— Сідлай.

За кілька хвилин поронник підвів до мазанки коня, якого ховав, мабуть, у коморі.

— Ну, побажаємо одне одному удачі! — Цигальков потиснув їм руки, ще раз запевнив дівчину, що триматиме її в курсі всіх новин, і, насунувши кубанку, вийшов.

Вони чули, як він сідав на коня, напівголосно говорив щось хазяїнові, потім, віддаляючись, простукотіли копита.

— Поздоровляю, — сказав Олексій, — тепер ваша кар'єра забезпечена. Дивись, Гулов ще й орден відвалить!

— А що, мені личитиме! — сказала Галина.

Коли Солухо зайшов у мазанку, «міські», як він охрестив їх у думці, сиділи за столом і, усміхаючись, дивились одне на одного.

На другий день Недригайло, попереджений Галиною, посилив охорону водонапірної станції.

Увечері дівчина провела Олексія на вокзал. До самого відходу поїзда вони простояли осторонь від перонної штовханини, в затінку багажного складу. Коли все було сказано, стояли мовчки. Нарешті, Галина промовила:

— Ідіть уже, місця не буде.

Олексій махнув рукою:

— Нічого, це не з Одеси від'їжджати… Коли ж тепер побачимося?

— Хтозна! Може, швидко, може, ніколи…

Подавали паровоз. Великий і чорний, з освітленим від топки черевом, він повільно проповз мимо них, викидаючи на шпали золотисті вуглинки. З-під тьмяно освітленої кабіни точився тоненький, як із чайника, струмінь пари.

— Ну, Сивий, прощавайте, — сказала Галина і всміхнулася, — тобто товаришу Олексо. Не забувайте!

— Я не забуду, — мовив Олексій, і від упевненості, що прозвучала в його голосі, їм обом раптом стало незручно. — Ви теж згадуйте інколи…

Долоня в неї була вузька і легка, а на тильній стороні шкіра порепалась і зашкарубла. І ще він помітив, що очі її в сутінках відсвічують голубим…

Галина лишилася біля пакгауза, а він пішов до состава, скочив на приступку вагона і стояв рядом з провідником, аж поки станція зникла з очей.

ПЛАНИ

Звітував Олексій на конспіративній квартирі, куди разом з Олов'яниковим та Інокентьєвим прийшов сам голова губчека Немцов, а також міцно збитий чоловік років під п'ятдесят, у цивільному одязі й армійських чоботях. Інокентьєв устиг шепнути Олексієві, що це — Кулешов, член колегії губчека і губернського комітету партії.

Найбільш примітними на грубувато витесаному обличчі Кулешова були брови. Вони росли трьома косматими скуйовдженими кущами: два над очима, а третій — посередині, майже на самому переніссі. Під цими страхітливими бровами ховалися добрі, проникливі і немовби аж журливі очі. Він мало говорив, запитань майже не задавав, палив безперервно. Примостившись у кінці довгого столу, він скрутив одразу чотири цигарки. Одну взяв у рот, решту поклав перед собою.

Немцов слухав Олексія насупившись, ніби вирішував у думці: варто йому вірити чи ні. Як і в більшості рудих людей, шкіра на його обличчі була надто біла, загар до неї не приставав, і тим помітнішими були тіні, що лежали у зморшках на щоках. Ці глибоко врізані зморшки і твердо окреслене ними підборіддя свідчили про те, що чутка про залізну волю голови Одеської губчека — не вигадка.

Олов'яников нервував. Він зовсім засмикав квадратні вусики і, доки Олексій говорив, кілька разів знімав і без потреби протирав окуляри пеленою гімнастьорки. Олексій уже знав від Інокентьєва, що Олов'яников незадоволений його несподіваним від'їздом у Тирасполь, бо через це Шаворський лишився «без нагляду». Два дні тому змовники підпалили млин на Пересипу, а цьому, можливо, пощастило б запобігти, коли б Олексій був тут…

Доповідати довелося з самого початку, тобто з дня зустрічі з Рахубою.

Олексій був спокійний, провини за собою не відчував. Не їхати в Тирасполь, ухилитись від виконання завдання Шаворського, свого, можна сказати, «безпосереднього начальника» він не міг. А привезені ним дані, хоч добула їх, по суті, Галина, були надзвичайно важливі. Справді, вони варті млина, який, до речі, все ж устигли врятувати…

Доповідаючи про свій рейд, він бачив, що товариші розуміють його. Кулешов слухав доброзичливо. З обличчя голови ОГЧК зійшов недовірливий вираз, він навіть кілька разів схвально кивнув головою. І Олов'яников дав спокій своїм вусам.

Непорозуміння, що виникло спочатку між Галиною і Олексієм (добре, хоч щасливо обійшлося!), настроїло всіх на веселий лад. І вже зовсім розвеселила історія з друкарською машинкою, яку вони, не змовляючись, псували кожен з власної ініціативи…

Потім Олексій розповів про Нечипоренка, Цигалькова, про парканську «компанію» і, нарешті, про депешу від Рахуби, в якій полковник повідомляв, що в Люстдорф прибуде фелюга із зброєю для одеського підпілля, вказував час, розпізнавальні знаки і пароль. Закінчив він розповіддю про загибель робітничого продзагону.

Настала мовчанка. Немцов, задумливо хмурячись, розглядав свої кулаки.

— Так… — сказав він, наче підбиваючи підсумок почутому, і запитливо подивився на Олов'яникова.

Начальник розвідки розгладив долонею папірець, на котрому робив якісь помітки, і неголосно заговорив. Він коротко охарактеризував обстановку, яка вимальовувалася за даними агентурної мережі, і з його повідомлення Олексій дізнався, що в катакомбах села Нерубайського виявлено зграю бандитів (отже, його догадка була правильною). Більшість з них — колишні врангелівці, частина — дезертири, решта — кримінальщина. Чекають на зброю, мабуть, ту саму, яку надішле Рахуба. У катакомби проникли наші люди і діють успішно.

І ще в повідомленні Олов'яникова була одна новина для Олексія: поки він їздив у Тирасполь, тут ліквідували мниму ЧК. Кілька бандитів, які видавали себе за чекістів, попалися під час пожежі на млині, інших (усього дев'ять чоловік) застукали тієї ж ночі на Новобазарній. Явка мадам Галкіної закінчила своє існування.

— Підготовку можна вважати завершеною, — сказав Олов'яников. — Єдине, що лишилося невирішеним, — з'ясувати особу агента Шаворського, що затесався в наші органи. Для Михальова саме це і має бути першочерговим завданням, але… — Олов'яников похмуро глянув на Олексія, — мабуть, вище голови не стрибнеш. Шпигун як сидів у ЧК, так і сидить. Заключну операцію доведеться провадити в якнайсуворішій таємниці, ніхто, крім присутніх тут, про неї не повинен знати.

— Легко сказати, — пробуркотів Немцов.

— Сказати, звичайно, легше, ніж зробити, — згодився Олов'яников, — але іншого виходу не бачу.

— Як же це ти собі уявляєш?

— А так. Опергрупи знатимуть тільки своє завдання: зробити ось те і