Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса - Олександр Олександрович Лукін

За встановленим в Одеській губернській надзвичайній комісії порядком зведення про одержані від населення сигнали (а їх протягом дня надходила велика кількість) черговий повинен був передати відповідальному черговому або — найбільш важливі — начальникам відділів. Зведення, записані Вайнером, до відповідального чергового не потрапили. Тільки наприкінці другого дня голова губчека Немцов знайшов їх… на власному столі. Їх було покладено під зелене сукно оббивки і зверху прикрито товстою купою ділових паперів. Хто поклав їх туди, кому передав Вайнер зведення: докопатися було неможливо.

Серед відповідальних співробітників губчека робилося багато всіляких припущень. Дехто дотримувався думки, що та сама рука, яка засунула зведення під сукно стола голови, організувала і вбивство Вайнера, щоб заховати кінці у воду. Інші вважали, що це випадковий збіг. Зрада зрадою, а бандитська засідка — сама по собі: не вперше, мовляв, бандити втинають такі штуки, а тут ще їм важливо було відвернути увагу чекістів від пожежі на елеваторі.

Були й такі, що підозрювали вбитого Вайнера. Їх версія мала такий вигляд: Вайнер сам був зв'язаний з бандитами. Зведення він, звичайно, написав, щоб опісля можна було виправдатись: от, мовляв, усе зробив як треба, але засунув у таке місце, щоб одразу не знайшли. Певно, хтось із загиблих товаришів був у кімнаті чергового, коли він приймав донесення про те, що готується підпал елеватора, і Вайнеру треба було здихатися свідка. За його пропозицією бандити влаштували засідку на Пересипу. Вайнер поїхав з чекістами — інакше він зробити не міг — і через необережність сам попав у яму, викопану для іншого…

Коротко кажучи, це було складне мудрування, яке зводилося до того, що Вайнер, мовляв, був хитрий, та й ми не ликом шиті!

І, нарешті, існувала ще одна версія, найпростіша: хтось без злого наміру, через неуважність засунув зведення під папери, звідти все й пішло.

Складний вузлик зав'язався в Одеській губчека. Розв'язали його завдяки випадку, але стався він трохи пізніше. І передували йому неабиякі події.

Олексій усе більше заміняв Шаворському Микошу. Він тепер, не знаючи втоми, гасав по Одесі, зв'язуючи «хазяїна» з керівниками п'ятірок. Багато хто з них вже був відомий чекістам, але з кожним днем список їх збільшувався. Тільки тепер почав окреслюватися справжній розмах змови. Він був величезний. Одеській губчека ще не доводилося мати справу з такою розгалуженою і в той же час чітко централізованою організацією, як це дітище Шаворського. Крім основних сил змовників, зосереджених у нерубайських катакомбах (за агентурними даними, там чекали слушного часу понад шістсот білогвардійців), по всій Одесі були розкидані невеличкі групи «бойовиків», як їх романтично називав Шаворський. Олексій знаходив керівників п'ятірок у злодійських кублах Молдаванки і в розкішних квартирах на Рішельєвській і Дерибасівській, у дрібних кустарних майстернях базарних площ і на великих заводах, які тільки-тільки починали оживати. Майже всі ці керівники, за незначним винятком, в недавньому минулому були офіцерами білогвардійських армій Денікіна, Врангеля, Мамонтова, Шкуро… Дехто жив з чужими документами, працював у радянських установах на скромних канцелярських посадах.

Місто повільно оживало після воєнної розрухи. Де-не-де ремонтувалися будинки. В порту відшвартовувалися перші відновлені пароплави. Ранками все нові димки виникали в одеському небі над фабричними трубами. Одеса жила нелегким трудовим життям, не підозрюючи, що в надрах її визрівають осередки страшної білогвардійської зарази, котра загрожує одним ударом звести нанівець зусилля будівників міста.

Очолювала змову трійка. В неї, крім Шаворського, входили Баташов-Сієвич і якийсь Дяглов. Сієвич керував п'ятірками. Дяглов командував «збройними силами» в Нерубайському. Якось за дорученням Шаворського Олексій зустрівся з ним у ресторані Печеського.

Ресторан цей був у центрі міста і мав два виходи — на Гаванну і в міський сад. З цієї чи іншої причини похмурий заклад із замизканими стінами і дірками від куль у шибках став улюбленим місцем всілякого темного наброду.

У першій половині дня в ньому було напівпорожньо: кілька сонних п'яничок, чистенький панок, який заклопотано гомонів з нахабним парубком у жовтих шоферських крагах, і похмура жінка невизначеного віку в строкатому брудному вбранні.

Як було умовлено, Олексій сидів за третім столиком праворуч від входу і чекав чоловіка, який запропонує йому кілограм лаврового листя.

Кістлявий, у чиновницькій тужурці з зеленими оксамитовими петлицями вусатий чоловік якийсь час приглядався до нього, потім підійшов і сів поряд.

— Цікавитесь лавровим листям? Кілограм знайдеться…

Обличчя в нього від тривалого перебування в катакомбах було землисте, набрякле. Коли Дяглов говорив, здавалося, ніби горло в нього набите піском, який повільно пересипається з кожним звуком.

Олексій сказав відзив:

— Віддаю перевагу супові з кропом.

Він передав Дяглову, що нараду отаманів Шаворський має намір влаштувати не в Нерубайському, як намічалося раніше, а у флігелі Різничука: це, мовляв, зараз найбільш безпечне місце. Крім того, Шаворський наказав відрядити кількох чоловік для зустрічі й охорони Максимова.

— У чиє розпорядження?

— У моє, — сказав Олексій.

Так воно і було. Шаворський вирішив: якщо вже заміняти Микошу, то заміняти до кінця. І оскільки його колишній охоронець очолював при ньому щось на зразок комендантського взводу, то й ці функції перейшли тепер до Олексія.

— Гаразд, — кивнув головою Дяглов, — виділю. — Він обвів поглядом відвідувачів ресторану і, не побачивши нічого підозрілого, прохрипів: — У мене погані новини з Києва: Чека розгромила «Всеукраїнський повстанком».

— Уже?.. — вихопилося в Олексія.

— Чому «вже»? Що означає «вже»? — швидко спитав Дяглов.

— Та всього ж два тижні тому тут був їхній довірений. Ми з хазяїном зустрічали його.

— Два тижні! — повторив Дяглов. — Їх за два дні розгромили, майже ніхто не втік!.. Скажи Вікентію: до прийому Нечипоренка все готове.

— Добре.

Дяглов пішов, а слідом за ним, несподівано протверезившись, поплентав один з п'яничок, що куняли за столиками.

Повідомлення про розгром «Всеукраїнського повстанкому» того ж дня підтвердив Олов'яников; Олексій майже щодня зустрічався з ним на конспіративній квартирі. Чималу роль у ліквідації «повстанкому» відіграла явка, яку він узнав від Поросенка. Скупий на похвалу Олов'яников сказав:

— Тебе в наказі відзначили по Вучека[16], поздоровляю! — і руку потиснув.

Олексій доповів йому про зустріч з Дягловим. Прощаючись, попросив:

— У Петра Синєсвитенка синок лишився. Мені все ніколи забігти подивитись, як він там. Може, поцікавитесь, Геннадію Михайловичу? Його хоча б на деякий час влаштувати, а після я його до себе візьму.

— Це Павку, чи що? — спитав Олов'яников, і на цей раз дивуючи Олексія своєю обізнаністю. — Спізнився ти трошки: його Інокентьєв забрав.

— Куди забрав?

— До себе. Каже, виховаю замість Вітьки: в нього сина Вітьку вбили під Перекопом.

— Правда? — здивувався Олексій. — А Павка