Акванавти, або Золота жила - Михайло Євгенович Циба

Рада Мiнiстрiв СРСР повинна в термiновому порядку, врештi-решт, наважитися на iндустрiалiзацiю видобутку, на широкомасштабнi розробки i використання сапропелю i замiну ним хiмiзацiї. Все це мусить бути враховане в розробцi плану на цей i найближчi роки».

Микита Єгорович закiнчив читати й подивився на голову запитливо, чекаючи його реакцiї.

— Я вже чув про це. Що воно за штуковина?

— Ви чули? Це унiверсальне добриво, яке збиралося тисячами рокiв на днi озера. Це всi живi iстоти, що вiдмирали, залягали там i перетворювалися на таке добриво, яке не снилося навiть курям з їхнiм послiдом! Я знаю вашi землi, точнiше — вашi пiски. Окрiм низу у вас же самi супiски. В мене є пропозицiя, як пiдняти родючiсть ваших полiв на сто процентiв!

Оскiльки Микита Єгорович говорив у не зовсiм серйозному тонi, то й голова все те сприймав вiдповiдно. Все це розмови, а розмовами наша дiйснiсть вже починає захлинатися. Кажуть, спочатку було слово. А в нас i спочатку, й потiм, i завтра все слова, слова i слова. А слова, як грошi, незабезпеченi товаром. Чим їх бiльше, тим менша їх вага, тим менше їм вiри. А зрештою вони починають викликати вiдразу. Мабуть, дiйде до того, що всi заклики, лозунги, обiцянки буде заборонено, як сигнали автомобiлiв на вулицi. Про це думав Анатолiй Iларiонович, споглядаючи молодика, що стояв посеред кабiнету й теревенив про щось, допомагаючи собi жестами.

— Так що ви скажете на це? — запитав Микита Єгорович, здивований глибокодумним мовчанням голови.

— На що?

— Ну, я пропоную свої послуги. В мене є люди, є плiт, є озеро, в якому сапропелю вистачить на всi вашi поля. Ви менi даєте в оренду один трактор з причепом, двигун з насосом, навантажувач i ще деякi дрiбницi. Сапропель я буду продавати вам по божеськiй цiнi, а зароблене пополам. Чого ж ви мовчите?

— Думаю.

— Не пiдходять умови?

— Нi, не влаштовує назва.

— Яка? — здивувався Микита Єгорович.

— Са-про-пель? — проказав по складах i знизав плечима.

— А при чому тут назва?

— Е, що не кажи, все починається з назви. Он у нас сусiднiй колгосп називається «Друга п'ятирiчка». I що ти думаєш, у них врожаї й зараз на рiвнi часiв другої п'ятирiчки! Вони все ще борються за стопудовий врожай. А ми на низових масивах маємо вже по чотириста!

— Так з допомогою сапропелю ви матимете такий врожай на всiх полях! Дивiться, думайте, тiльки не довго, а то…

— А то що буде? — мружив око голова.

— Я обiйдусь i без вас!

— А озеро? За оренду озера все одно доведеться платити менi проценти.

— Коли вже на те пiшло, а воно, як бачу, таки пiшло, то озеро державне. Як i вся земля вашого колгоспу. Ви ото декому роздали землю в оренду, а це ж порушення закону! Колгосп не має права вiддавати землю в оренду. Вiн сам орендатор у держави. А про озеро й згадувати не слiд.

— Якщо ти так ставиш питання, я тобi доведу, що озеро колгоспне, — натис на кнопку в столi, i до кабiнету заглянула сивоголова жiнка. — Оксано Петрiвно, де карта наших угiдь?

— План? — перепитала жiнка.

— Ну, план.

— Здаюсь! — пiдняв руки Микита Єгорович. — Озеро ваше. В такому разi вам доведеться платити за те, що я його вам очищу й пiдготую для розведення риби. Ви менi заплатите за роботу, а дачники платитимуть по сто карбованцiв за машину сапропелю. Отож матиму подвiйну вигоду.

— Слухай, чоловiче, ти молодий та раннiй. В мене нема юриста. Не хочеш на цю посаду? Зарплата хороша, харчi виписуватиму з комори.

— Спасибi за довiр'я, Анатолiю Iларiоновичу, але в мене руки сверблять до роботи. Тим бiльше, що мене чекає бригада.

Голова подумав-подумав та й зрештою погодився на виставленi умови, бо справа перспективна. Микита Єгорович повертався до своєї юної бригади в доброму настрої.

Третiй день Микита Єгорович гасав на своєму горбоконику, дiстаючи в колгоспi все потрiбне для нового агрегату, писав заяви, виписував накладнi й залишав розписки.

Третiй день його команда знаходилася мiж небом i землею. Купалися на пляжi, неподалiк вiд пiонерського табору, бо там, де дачi, рибу ловити можна, а купатися незручно, обривчастий берег, i муляка закипає бульбами, насичуючи повiтря смородом.

Микита Єгорович хвилинки вiльної не мав, щоб заскочити до них. А така довга вiдсутнiсть Сорокалiта розхолоджувала хлопцiв, наводила на нехорошi роздуми. Особливо тодi, коли тебе пiд'юджують i хiхiкають за спиною. Все це, звичайно, Рая. Це вона сiє пiдозру щодо Микити Єгоровича i його дружби з Ляною Григорiвною. Це вона пророкує класичний фiнал такої дружби: одруження i все iнше, що з того витiкає. А в сiмейного чоловiка, звiсно, нема вiльного часу для таких дурниць, як спускання пiд воду…

Сонце було в зенiтi, i вся бригада акванавтiв разом з дiвчатами Iриною, Раєю i маленькою Каринкою зiбралися йти додому. Раптом Боцман, що бiльше вiд усiх переживав вiдсутнiсть Сорокалiта, мовив до товаришiв:

— Увага! Не треба панiки! — вiн приклав до очей зiгнутi трубками пальцi рук, нiби дивився через бiнокль, i став коментувати те, що бачив i що бачили iншi. — Прибув якийсь вантаж! Це добре. Краще, коли привозять, нiж коли вивозять. Щось габаритне i важке, бо здоровi дядьки зсовують той пристрiй униз по дрючках…

Так, справдi, в цей час у дворику сторожевої будки розвантажували пристрiй — насос i двигун, встановленi на металевих полозах. Коли машина поїхала назад, а хлоп'ята пiдiйшли i мимоволi вишикувалися, спостерiгаючи за тим, як Микита Єгорович вiдмиває пiд умивальником руки вiд мазути, Рая подала голос:

— Будемо поливати городи дачникам i заробляти грошi.