Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

Вона ж — четверте дитя колисає.

І нащо їй руки, морозом скуті,

Нащо ті очі, в літах забуті?

ПЛУГ

(Балада)

Меч заржавілий знайшли у полі,

Скували плуг із меча поволі,

А в наші дні, як стару прикмету, -Плуга того віддали поету.

Став він із плуга іскри кресати,

Стали століття в нім воскресати:

Поле і жниці десь на світанні,

Гнів і сльоза на людськім диханні;

Білені роси попід пожарами,

Пісня мужича з очима карими.

Плуг той живе не.в ганебнім зреченні —

В залізній мові,

В залізнім реченні!

ДУБИ НАД СТУГНОЮ

У карбах шлях лежить, плямований катранню, З автолом звіробій у барвах на світанню Сплітає пахощі, і зграя голубів Снує крилату тінь у мареві дубів.

Вони стоять отут, приклавши чорні віття На знак розлук важких, на весілля й століття Моїх родів рясних, і поколінь, і снів,

І марень змучених, де перший день яснів,

Де вся матерія гарячим сріблом кута І крон могутній шал, мов правда і покута.

Візьміть собі у дар небес блакитний ріг, Візьміть моє життя і дайте інший біг,

Дуби мої рясні над Стугною іздавна.

І не з Путивля — тут ще вийде Ярославна,

В тривозі віковій і в кличах з полуночі На український край премудрі схилить очі.

/

* *

*

Тут Стугни плин малює вічну карту,

Де батько, й дід, і дядько мій косив;

Я з тих малих шевченківського гарту,

Що світ спізнав, а чорний хліб місив.

І з тих замісів ноша за плечами Вже не така й важуча, як на те,

. Глобальними й водневими ночами Мій бідний цвіт не в’яне, а цвіте.

Мої у нім рум’янки і мережі,

Громаддя туч і сизий деревій,

І лЮди ці, й небесні білі вежі,

І камінь той, що на дорозі,— мій.

Ця плинь, і даль, і слово край хатини. Пахучий день, прозорий, як весло,—

Усе ввійшло в мою грудну клітину І біля серця дивом поросло.

Усе, що билось мрією гіркою,

Коріння вирвало і десь пішло звідсіль, Лишилися дуби, як свідки над рікою Моїх колисок і моїх весіль.

Там п’є меди веселка прехороша,

Там клекіт років пам’ять і луна,

І легшає, й прозорішає ноша,

Мов України древні письмена.

*

Тут в’ється Стугна, пахнуть медуницї,

Де я колись ходив, замурзаний малюк,

Де розписні, як сон, загонисті синиці Клювали чорний хліб з моїх дитячих рук.

І мрію сховану, й легенду волохату Приносили нам весни уночі В покладену на зруб дубову отчу хату,

З піснями край стола, просами на печі.

Росли дитячі сни, як дерева за нами, Прощалися діди, лишивши розум в дар,

І пахощі землі мережились димами,

Де риба, і ремінь, і динь густий янтар.

А в кольорах земних душі світились двері: Мементо морі1, й цвіт, і візерунків дріб, Збиралися дощі, як діти до вечері,

На сивім полотні боги жували хліб.

Тепер у тім краю дитячі інші личка В заметах снігових, біля нічних багать Виносять чорний хліб розкльовувать синичкам, Бо зими й весни йдуть, а птиці все летять!

* #

5$С

Не збиті в заметіль, не схилені добою,

Вони собі стоять, немов солдати з бою,

Лише поранені. І тут же, де потік,

Цілющим видивом дубовий бродить сік.

Не стерли сивих ран і не згубили вроди, Зеленої — з корінь — державності природи, Могутньокронисті! Гїм зрідні сповна Бентежної душі притишена луна.

Отак ізмалёчку стою опоруч з. ними:

Людина, зелен лист і сонце— побратими, Спокійні працею і струджені чолом,

П’ємо своє життя над Стугнн джерелом.

А якщо трапиться отой конфлікт зі мною, Що я впаду на шлях, не відробивши все,

Тоді сім’я дубів,— не віком, не труною,

А кронами в вітрах мій голос понесе...

СІРЕ ГУСЯ

Сіре гуся крилечками має,

Два Дунаї в пісню завертає.

Сіре гуся по садочку ходить,

Сипе небо за собою водить.

Та ще в’яже сонця оберемки,

Під вишнево-ковані суремки,

Та поважно ставить, як святі,

Червінькові лапоньки лапаті.

Скільки літ у вирії дивлюся,

Встань же, слово, серця яр чудесна, ІТепродаЛспе сіре моє гуся,

Тонкогорла флейта піднебесна!

Яс *

*

Пливуть березневі тучі. Світанки пливуть землею, Стоять березневі сяйва понад'душею моєю. Беруть її, неукротиму, не гнуздану у вуздечки, Вітають побіля неї небес голубі вершечки;

Сплітають падій коріння, де коло старе кінчаю,

І ставлять для пісні хату та по людськім звичаю. Ах, душе моя стократа! Чого тобі ще замало!

Між боєм та чорнотіниям і щастя ж перепадало»

Нехай у тісній одежі ночами брело в пожежі,

А слало сувору нитку у чистій людській мережі. Було воно й за заслонця, бувало й за оборонця.

І відчиняє вікна душа моя на схід сонця!

* *

*

...І гнеться небо, як лоза,

У візерунках розмаїта,

Троянд прозориста сльоза Налита райдугою літа.

Бажаю, прагну, наче віть, Переплестись за темні грати,

Усе налите — увібрати,

Усе присохле — напоїть...

* *

*

Іду в розкриті небеса,

Несу землі зелену ношу,

І на устах тремтить роса,

Яку я з юності виношу.

Іду веселий, сам-один,

Де впало небо біля жита.

І пахнуть руки, як полин,

Коли по нім не б’ють копита.

ЛИВОН У ПОЛІ 28

Як повернувся Ливон з полону,

То хлебтав водицю свою несолону, Картопляну юшечку ненаваристу, Димком сповинуту, пісню-хмаристу, Цідив на губах, як вернув з полону.

В артільне поле пішов не тайком, Впрігся до плуга корінником,

Невістці Наталці не дав поблажки,

А ще корову узяв до підпряжки,

Та так і тягнули той плуг трійком.

На рогах в корови полин ночує,

А Наталочка йде та й сльози не чує,

А в Ливоновій бороді стернища руді, Мружить волошка блакитну повіку,

У ногах петляє історія віку,

Прошита пожаром, наче кров на воді,

Направо — хмари до моря течуть, Наліво — дощі півсвіту січуть,

Та сіверко прахом пахтить і свище,

На чотири сторони неба шатрище Велетенські стовпи підвело, й не чуть.

І душа трави Кричить про своє.

Світе мій стражденний

поміж дубами!

(Корова обросся жує губами).

Поле моє орнеє до гробини!

(Ковтає Наталочка поту дробини).

Тайком побите,

аитолом крите,

Крои’ю солдатською ситняво-сите,

Обсаджене шибеницями в непокою,

Пересипане розстрілами,

як мукою,—

Колосу дай, колосіння. Хоч колосоньку

в долоні,

Зерна щербатого на посіваху.

Дотягли того плуга, як зморені коні,

До шляху,

Стали собі при діброві,

Як мармурові.

Корова. Невістка й Ливон над важкою ріллею, З’їли хлібину