Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

Дивним тенором високим На весільнім святі.

Ще ходили, як сталеві,

На мужицькім жниві Українські жовті леви В золотій поливі.

Де ж твої круги одвічні, призабуті нині? Гончарику-глинчарику, ідоле у глині!

А твої дзбанки червоні У музеї висяться,

Як живі зітхають коні,

Птиці прагнуть місяця;

Обклювали небо синє,

Сіли в терені,

Обтрусили всі росини , На рай-дереві...

ФРЕСКА

Отут вона одна поміж речей,

Затерла тінь прозоро-кришталеву, Блакитний зір ввігнала в тьму ночей І розтеклася мислію по древу.

Ще виплесне над нею жар сторіч Свої полки у войовничій зваді,

Ще Ярославна плакатиме вніч На тім валу, у тім Путивлі-граді.

До фарб її докотиться луна Татарських орд, що крутять дівку-бранку, І золоті знамена Богуна Прихиляться до неї на світанку.

БІЙ МАКСИМА КРИВОНОСА

Життя — на дибки. Мліють хати. Стоокий гнів січе лаі-ги.

На честь і мсту, на шал розплати Стоять полки. Свитки і шати. Стоять голота і пани.

0 шлях Волишцини! Із мроку Зведи знедолені поля,

Де Єрємії1 хиже око Пильнує стяги короля.

А давали пити з чаші Кров Христа з надією, Відречись себе, Яремо, Станеш Єремією!

А давали їсти тіло,

Біскупом 2 помічене,

Бідне тіло України,

Ятаганом11 січене.

Перейди всі кладоиьки Та від мови-ладоньки,

Від народного звичаю —

До панської владоньки.

1 перейшов блюсти закона, Коронним гетьманом сюди, Людська сльоза, мов кров червона, Тече з рудої бороди;

І двоє,крил у тьмянім злоті, Сріблясті кинді4, меч в сідлі Як виклик вольності й голоті,

И душі, присохлій в мозолі.

І стоять полки,

Наче плин ріки,

В латах, в кованих мисюрках, Золоті вовки.

А голота стоїть,

Наче вітер століть, Кривоносові суремки Виграють у мідь.

Ворон кінь іде,

Аж земля гуде,

Біля шабельки-дамаски Голову кладе.

— Сідлай коня! — шепнуло поле,

І для могутнього число,

Піднявши в небо сиве чоло, Кривавим цвітом проросло.

І потекло, й пошаленіло,

Зануртувало в дим, в ясінь, Рвонулось тіло геть на тіло,

Без вороття і воскресінь,

Сльоза в сльозу і кров до крові,

І крик, і круки біля лиць,

Дамасок виблиски багрові В зигзагах чорних блискавиць. Кричали душі, бились коні,

' І очі, вирвані з орбіт,

В останніх муках на припоні Ще сліпо блимали у світ.

І сонце в чорно-білім диску Несло небесну корогов На смерть, на щастя,'на колиску,

Де з горем грається любов.

Тримайсь, Максиме! Сяє небо,

І стяг, і меч біля коня,

Хилися, зрадо! Біля тебе Гаптує крила вороння.

І тій паноті кунтушистій5,

З волинських кленів та .ялин Вже теше обрій урочистий Горбаті віка домовин.

А де ж Ярема? А де ж тюрма? Тіка невесело,

І Кривоносова шабля кута над ним занесена;

Понад Карпати, над білі хати, над Піренеї Тікає зрада, і мчиться правда побіля неї.

Копита б’ються, і шаблі гнуться, на бій готові, Обличчя вершників серед ночі як мармурові.

Чіпають гриви за білі хмари, за верховіття І простеляють жорстокі тіні в нове століття! ,

■27

За подихом полів стоїть осіннє диво, Рихтоване в блакить і повне через край,

З білявих снів і дум, що сходять неквапливо, Із протиріч буття і журавлиних зграй.

Там вруна пружаться і оживає глина, Бурштинові хати чи бірюза весіль,

Все скарбом дорогим візьми, моя людино,

Ііа щастя — то лиш дар, на рани — то не сіль.

Там сміх і посміх є, свої без масок лиця,

На крилах осені бринять смугляві дні,

За обрій пролягла осяяна пшениця,

І сяйво те в мені, як знак життя в мені.

Від нього сам беру роботу невисоку, Натхнення сизий мак летить крилом тугим,

І пісня підповза до синього потоку,

Щоб вистраждать, і жить,

І зацвітать над ним.

* *

*

Ні за що згудять, не розсудять,

У сірий колір обів’ють,

І ти, як сирота на людях,

Вже п’єш не суть, а каламуть.

А ти в засніженім завої,

Між протиріч і суєти,

Знаходиш плин води живої,

Яку байдужим не знайти.

Як без ночей нема світання,

Так без світань шляхи не ті,

І якщо в муках є шукання,

То, значить, муки ті святі!

І, може, вміло чи невміло,

А голе слово подала,

Вдягла його в звичайне тіло, Щоб не палить людські діла.

І я в епоху сьогочасну,

Щоб іншим не завдать жалю, Сушу, нівроку, хвилю власну І власне серце попелю.

ПАМ’ЯТЬ

(Балада)

Бійця не ховали —

На землю поклали;

Під білим місяцем, Під небом голим,

І стали груди у нього Полем.

Розумієте? — Полем.

І по нім космонавти Знаходять путь,

Бо в бійцевих долонях Сади цвітуть;

По його очах На земнім просторі, Де збираються Сльози,

Дощі Та зорі.

ІНВАЛІДИ

Курних доріг забувши біди І крик траншей на спаленій землі,

Пили горілку інваліди,

На милиці поклавши мозолі. _

Стояла поруч молода відвага,

Закуска на газеті: хліб і сіль.

Біля вітрин в питві бродила буйна брага їх подвигів, двобоїв і зусиль.

Широке небо, схоже до шинелі,

Ятрило спогади і ночі грозові,

Підводилися милиці з панелі І танцювали як живі.

Захрипла пісня, що, подібна птаху, Солдатську кликала любов Біля плечей нового злету й змаху Ще не довершених будов.

ВЕРШНИК

(Балада)

За сивим пилом, за сяйним полем стелились коні,

За тую дівчину-революцію шляхи червоні.

Вдягнув шинельку, почув прощання та сміх малечі, Багряні зорі попід снігами лягли на плечі.

На роздоріжжі обпяп розлуку, па мить щасливу, Вкраїни коси поклав па руку, судьбу — на гриву,

Помчався пилом, помчався полем, як тур з безодні, Летить літами і не вертае ще й по сьогодні.

Пісню покотив,

Сам знайшов мотив,

Як вітер.

Книгу полистав,—

Сам навіки став Між літер.

Та під зорями і тучами,

В села і міста,

В білім камені горючому Ще кричать уста...

ЛЮБОВ

(Балада)

— Пригадай мене, ІваночкуІ

— Пригадаю.

— Пригадай мене, ОксаночкоІ

— Пригадаю.

А за війною, за чорним пилом,

Травою, полем і небосхилом,

Як давнє марево рятівниче,

Далекий голос бринить і кличе:

«Вже не болить мені давня рана,

Я хочу бачить тебе, кохана.

Збери моє тіло посеред бою,

Я нашу вірність прикрив собою;

Склади мої очі по крапелині,

По тих осколочках, що в долині;

Руки — по кореню не в пожарі,

Голос — по птицях у білій хмарі...»

Голос той кличе, вніч