Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

В нас однакі, в час грози і плати, Гожий день і чистий небокрай, Україно-зоре, добра мати,

Білі руки Грузії подай!

Де летять, як диво, розмаїті,

На грузинські гори і гаї,

Ще ніким не спіймані у світі Українські сизі солов’ї!

* йі

*

Питайте її у лузі,

В калини у краснім лоні, Просіте радості, друзі,

В роботі, а не в полоні.

Щоб промінь її повсюди Розбив вітражі негоди. Просіте радості, люди,

В землі, у судьби, в свободи!

В ГОТЕЛІ «МОСКВА»

Ночей воєнних тінь пішла в далекі мандри, Коли збирались ми братерськи за столом, Микола Тихонов, і троє — Олександри 29,

І Рильський молодий з задумливим чолом.

Стояла за вікном зірниця пурпурова,

І жадібна душа тепліла від надій,

Бриніли вірші тут, і клалася розмова,

І чарочка мала ішла по круговій.

За дружнім тим вікном

на дальньому просторі Котилися війни видовища німі,

Росії дужий клич в людському бився горі, Вкраїни білий день хилився у ярмі.

Ах, друзі ви мої! Моє сердечне коло!

Одні торують шлях, а інших вже нема.

Хоч сиві голуби сідають нам на чоло,

А молодість тих літ все крила підійма.

Все проситься в пісні, як мати незабута,

Де ми стоптали вкрай вогненні спориші,

І пахне за столом зелена наша рута,

Яку ми в добрий час посіяли в душі.

Тепер усе ясно:

Благословляю самого себе, Виходячи в далеку дорогу.

Збирайтеся, дзвінкоголосі,

Кантати бажають голосів!

Збирайтеся, мудрі,

Та порадимось,

Бо світ росте на однім стеблі,

Наче зерно в горісі.

Постелимо мудрість на край небес,

Де над світом

Сиза печаль, як птиця*

соняшник

Ото й всього, що вінчик, як в месії, Але і той повернутий до нас.

Він півземлі насінням пересіяв,

А півземлі лишив ще про запас.

Посол небес, побратаний з травою, Щоб стебла трав не в’янули ніде, Завзятою хитає головою,

Рудий, як бубон, вічністю гуде.

Де вітрами поколото Вечори і світанки,

Ох ти ж, мов золото Ярової чеканки.

ІЗ ЦИКЛУ «ЗИМОВІ ЕТЮДИ»

* *

*

Завихрило,затуманило Білим кужелем століть,

Попід серце мене ранило,

Під віконечком стоїть.

Свищуть дудочки червонії,

Грають кобзики в полях,

Всё півонії, півонії Застеляють білий шлях.

Все півонії та яблука В біло-білім пломені,

В чобітках рожевих зяблики Шиють спогади мені.

Б’є, свистить, летить хурделиця, Мітить горлицями путь,

Полозки снігами стеляться,

В давню молодість ведуть...

Не Л

*

То білі гуси на високих кленах,

То білі вершники в хурделицях шалених

Послалибілі килими на ганку По сам поріг в рожевому світанку.

І сиплються синиці й синь дерев,

Під клич півнів і під волячий рев.

Терни чорніють, і стежина скута,

І спить під снігом чарівниця рута,

Щоб із весною звести стріли всюди І цілити любов’ю в теплі груди.

Калинові місця в холодному карміні,

В заметах снігових зими лежить броня, Блакитні снігурі, заткавши пурпур дня На грудки точені, щебечуть свадьби нині.

Високий краю мій, рожевий до світання.

Де в білих сутоньках лежить моє село, Візьми всі клопоти, а полиши крило,

Залиш мені печаль, а забери страждання,

Нехай собі скрипить полів завія люта,

Де в білі килими встеляють шлях опліч,

А скрипонька дзвенить, морозами не скута, А кінь по щастя мчить в мою різдвяну ніч...

*

Віддаляється сіра віхола, Наближається зелен-сад,

Там судьба моя десь поїхала, Обіцяла прийти назад.

Де душа моя з смолоскипами,

Із бузками в купальську ніч Під розгойданими липами Все до щастя біжить навстріч.

Я»

Яблук натруси мені із саду Та осіннє небо простели, Надішли розлуку й першу зваду, Щоб вони веселими були.

Одягни розлуку у світання,

Не жалій і смутку на чоло,

Щоб моє притаємне зітхання По каменю квітом ожило.

Ожило і зваду попросило —

Білу айстру, синій промінь вніч, Довгих літ незгублене вітрило,— Я ж його чекаю сто сторіч...

В вечорове прозір’я зелене, Сповнені йезгублених надій,

Хай сідають за столом у мене Наче друзі в вірності моїй.

І у тих надіях добрий серпень Найщиріші викує слова,

І небесний молоденький серпик Все життя коситиме жнива.

* *

*

Одберу я цвіт мелодій,

Цвіт бажань і зустрічань, Вийду в поле по погоді,

Що веде в дитячу рань.

Там стоїть одна криниця,

Я сто літ до неї йду,

Там співає віща птиця На солодкому меду.

На липи налягла од липня біла спека,

І першотворна синь пругку мережить віть. Де житниця-зоря на обрії стоїть,

Така близька мені і все життя далека.

Літа до неї йду на яре те багаття

Крізь постріли дощів, оточення й прокляття,

Крізь мрево весняне і ночі в пломені.

Вона ж тікає в даль, хоч все життя в мені;

Цвіте і шаленить, карбує чисті грані, Мальованка моя міняє сяйво й тінь,

Щоб лиш любив її, як вимріяв зарані,

І здоганяв її для інших поколінь.

* #

*

Так живуть на цій землі поети:

Взявши вічність і хвилини суть,

Із малої доброї прикмети Дерева і ріки в них ростуть.

І привчені до шукання й праці,

Радість визволяючи з біди,

Навіть плеса чорних радіацій Горнуть до живлющої води.

Із пожежі роблять цвіт-мережі,

З блискавиць пускають віщих птиць, Білий світ в полатаній одежі В них ніколи ще не падав ниць.

ПОБРАТИМИ,

(Балада)

Вони ділили хліб по крихтині,

Життя ділили по рівній хвилині.

Навпіл дві рани. Дві кулі люті.

І промінь сонця. І літо в руті.

Коли ж горіли в танку багрово, Прошепотіли останнє слово:

"Ч

— Я стану серпнем в літо багате.

— А я барвінком стан^, мій брате.

Дивіться ж, люди, як в повнім зрості Той серпень ходить к барвінку в гості.

А під грозою, в осінні ночі Барвінок сершпо встеляє очі.

ВІРНІСТЬ

(Балада)

Смерть простягає кощаву лапу,

Чотири брати стоять у гестапо}

Два — на петлю, а третій — в неволю, Четвертому — вогнище. Більше болю.

Прийшла тоді мати, сива негода.

— Бери,— сказав шеф,— одному свобода.

Схилилась мати у ніч розп’яту:

Кому на волю, кого на страту?

Кому те щастя чи смертний спокій?

Світе великий, світе жорстокий!

Тріпоче і плаче сизогубами,

Ноче шовкова із яструбами!

Гортає на груди те зло вороже.

Стоїть століття — вибрать не може!

529

Мати моя полотна наткала.

Прийшла, всі доріжки позастеляла,

Та позамітала, немов на свята,

Та молока налила в горнята,

Квасу на борщик в зелений горщик, Сонця наткала до