Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

І бір а віриться, як серця здобич,

Коли чорнявий молодий Дрогобич До слова й думки ласкою приник.

Вусаті вуйки, сиві, як стосил,

В шинку з тобою сівши біля столу, Нужду карбують, пиво п’ють спрокволу, І піт струмить із гудзуватих жил.

Та й радості було, чого казати?

А за вікном осіння ніч в Карпати Веде Вкраїну, оповиту в хміль;

Вона заходить з мудрими очима,

Тебе цілує й, ставши за плечима,

Дарує хліб своїх солодких піль.

Біля його вікна зупинявся світ,

Отой жебрачина в старій одежі.

Він із поту й сліз робив динаміт,

Щоб із нього в майбутнє Вибухали пожежі.

Із. каміння сік полуміння руде,

Із проклять — симфонії всім убогим. Тільки слова свого не міняв ніде,

Щоб було Україні мечем і прологом!

* *

*

Кам’яними дорогами, від хати до хати, Закарбовані в серці, для віри й привіту, Революційні ритми, як гори Карпати,

З каменярами ідуть по світу.

То Франкові очі допитливо-зорні Не зімкнули повіки від кривди гіркої,

То Франкові руки на вічному горні Роздувають багаття душі людської.

Проросла, зазернилась, засяяла блиском, Вузлуватим корінням його ідея,

І стоїть він не скелею, не обеліском,

А живою книгою Прометея.

$

Тебе я вгледів змалечку, уранці,

Коли віки зустрілись на мечах,

Оті слова, ті ріпники-повстанці Мене й сьогодні будять по ночах.

Пішов, як мрія, в темні заметілі, Ламаючи свавілля і тюрму,

І тільки спраги борозни вчорнілі Лишили слід мені не одному.

Бо вже давно" на камені і руті,

У серці й думі; в ріллях повесні Горять його скрижалі незабуті І, як Держава, зводяться пісні.

$ Ф

*

Ще тільки-тільки ставало на світ,

Хмари юрмились кошлатим кошем, Піднімали вітри міліон трембіт Понад Черемошем.

Кривда сипала чорну сіль,

Правда сіяла край дороги,

І ріпницька нужда повзла звідусіль На сопухи 1 й перелоги.

А вій ішов над душею долин,

Захрещений волею пе в самотині,

Над примруженим зором гуцульських хатин, Поділивши серце собі й людині.

Сонце росло, як велетенська бджола,

І бриніла природа.

І молилися соняхи біля його чола,

Щоб Україні була свобода.

ІЗ циклу

«ОКТАВИ ЗЕЛЕНОГО ЛІТА»

ІДИЛІЯ

Біля села, що має назву Бірки,

На тій полтавській милій стороні,

В промінні синім від ясної зірки Горить багаття, тліють у вогні Сухі полінця, в гомоні говірки Хлоп’ята жваві стрілися мені І пригощать взялися в тій хвилині Печеною картоплею в шкурині.

Микитки, та Васильки, та Олесі,

І кожен третій на ім’я Іван,

При тихім Пслі, при голубому плесі,— Замурзаний і войовничий клан V Тут космонавти їм на інтересі, Ракетний злет і Тихий океан, Людських відносин згода і незгода.

На всякий плід своя, вважай, погода.

На цій землі, у цім селі малому Зростав колись і мій хороший друг, Йому стежини слалися додому

З багаттями вечірніми навкруг.

І той же глід спадав біля порому,

І море мрій котив зелений луг.

Мабуть, йому ще видяться й донині Ці хлоп’яки з багаттями в долині.

ВІТРИЛО ДОЩУ

Шумить, шумить розгойдане вітрило Дощу рясного на роздоллі нив, Громи клепають радісно і мило У блискавках народжений мотив. Напийся, серце, і постань стосило,

І зацвіти катраном поміж див Буття земного, де, здолавши муки, Могутній степ підводить сиві руки.

Рокоче, б’є, нуртує далиною, Струмить за обрій блискавок орда,

І шлях мій дальній повниться луною, І не страшна мандрівнику біда; Важучий колос мліє преді мною, Широке небо в вуса запряда,

І кахнуть медом, як осінні соти,

Мої земні простори і висоти.

СМАРАГДОВЕ ДИВО

їх школярі садили над ріллею.

У смарагдовім пролисту й гіллі Вони шумлять між небом і землею, Зелені струпи неба і землі,

1 літніх гроз вдягаючи кирею,

Немов летять у вітру на крилі, Корінням пнуть і пружаться поволі У світ мелодій молоді тополі.

Понад дідівські збратані могили,

Над роздоріжжя, в неба оболонь, Червонозорні заграви щосили їм крешуть міць і яросний вогонь,

І труд людей, і горді небосхили їх записали в пам’ятку, либонь. Літописом зеленим, без печаток,

Як днів нових стрункий першопочаток.

Шуми ж мені, зеленопружне диво Полтавської рясної сторони,

На мій поріг де дозріває жниво,

Чи то з мілин, чи то із глибини,

Щоб лиш душа не краялась мінливо І прагла суті, й сонця, й далини,

Як ті тополі ніжно-урочисті,

Як те гілля у смарагдовім листі!..

— Тут заночуєм, на краю села,'— Сказали люди,— у вдовиній хаті.— Надходить з поля вечорова мла, Землею стеле тіні сизуваті,

А нам би хліб та юшка ще була, Харчі вдовині, звісно, небагаті. Хатина. Хатка. Вікна в даль доріг. Рум’янку цвіт схилився на поріг.

Був чоловік і юні два сини,

І родичі любили вже невістку. ...Гуде, гуляє заметіль війни І замітає снігом чорну звістку;

А серце жде. Повернуться вони, Зламавши літери па обеліску.

Коса вдовина вже не пада з пліч,

Бо кожен волос — посивіла ніч.

У неї ті ж артільні трудодні,

І радощі, і смутки пережиті,

І птахоферма в ночі весняні,

І косовиця в молодому житі. Спасибі, має руки вогняні,

Що можуть землю повернути в світі.

А прикрашає удові турботу

Лиш радіо. Та кінофільм в суботу.

Вона не хоче ні порад, ні втіх,

Сама собі порадниця завзята.

Давно навчилась, не за божий гріх, Трудитись вічно й вічно виглядати. Пливуть літа по річищах своїх, Стираючи дрібненькі дні і дати.

А біля неї, чисті, мов кришталь, Земля і небо. Мрія і печаль.

Десь на світанку всіх нас провела .

І довго вслід дивилась біля тину. Неначе знов молодшою була,

Харчі збирала на дорогу сину. Вдовина хата на краю села,

Чолом тобі, мала моя хатино,

Де пахне хліб, і зацвіта катран,

І виглядають очі в ранню рань,.,

ЗЕМНІ ОКТАВИ

Ну, братку мій, узявся до октав, Немов не знайдеш легшої роботи,

Вже б краще сів та гарну оду склав,— Сто грам срібла, а більше позолоти, Чи то піснями знову пролунав,

Чи то верлібра закрутив звороти! Вопо-то так як кажуть мудреці,—

Не все ж те злото, що в твоїй руці.

Тривожна пісня розкрива уста,

Коли її поклинеш враз і вдруге, Будівля слів — не забавка пуста,

В жадобі просить жару і напруги,

А з плином літ дорога не проста,

Тобі несе земні могутні фуги,

Клекоче, повен потаємних звад,

Октав суворих чарівничий лад.

Всьому свій час у кольорі новім, Всьому є місце