Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
55 І от до мене над зорю ясніша
Звернула очі й голос чарівний;
Лиш в ангелів розмова лагідніша:
58 «О мантуанська чемна душе, чий
На цілу землю розголос лунає
Й лунатиме, аж поки світ живий.
61 Мій друг, що дружби з долею не має,
На прикрому безлюдному горбі
Дорогу втратив і в страху вмирає.
64 Боюсь, щоб не накоїв зла собі,
Щоб з поміччю, бува, не опізнитись, —
За нього, чула, й небо у журбі.
67 Іди, щоб там найшвидше опинитись
І мудрим словом стань його втішать;
Мені з турбот допоможи звільнитись.
70 Я – Беатріче, я кажу рушать,
Прийшла я з місць, куди вернутись хочу,
Любов мені звеліла це сказать.
73 Я піднесу тобі хвалу пророчу,
Як стану перед Господом святим».
Замовкла, й мову я почав урочу:
76 «О пані благосна, єдина, з ким
Наш людський рід всі перевищив твори,
Які під небом зібрані низьким!
79 Так уподобав я наказ твій скорий,
Що, все здійснивши б, думав, що не встиг, —
І зайвими були б його повтори.
82 Але скажи, це хто тобі поміг
У глиб землі без остраху пускатись,
Звідкіль усяк тікав би скільки міг».
85 «Щоб міг за словом довго не шукатись, —
Сказала, – стисло відповім одне,
Чом не боюся я сюди спускатись.
88 Того боятись треба, головне,
Що позбавля когось життя й спокою, —
Все ж інше анікому не страшне.
91 Ласкавий Бог створив мене такою,
Що ваша скорб повз мене промина,
Що я – поза пожежею яркою.
94 Та в небі благородна є жона;
Того жалівши, хто підпав блуканням,
Вмолила Вишнього Суддю вона,
97 Звернулась до Лючії із благанням,
Сказавши: «На людину ту малу
Ти зглянься й огорни її сіянням».
100 Знайшла мене Лючія, ворог злу,
Де ми сиділи з древньою Рахіллю,
Й сказала: «Справжню Богові хвалу
103 Знось, Беатріче, і зарадь зусиллю
Того, хто любить так, що став на згин,
Піднявшись вище над людською цвіллю!
106 Чи ти не чуєш, як там стогне він?
Чи ти не бачиш, як зо смертю б’ється
Між хвиль, грізніших од морських пучин?»
109 Ніхто на світі палко так не рветься
До радості і не тікає бід,
Як я, зачувши, як те слово ллється.
112 Прийшла звідтіль, де сяє небозвід
Я, пісні ввірившись твоїй урочій,
Яка вславля тебе й слухацький рід».
115 Сказавши так, звела на мене очі,
Де сльози струменіли в чистоті,
І я стежки знайшов якнайкоротші.
118 Прибув до тебе на прохання ті
І врятував од звіра, що з’явився
Тобі на цій великій висоті.
121 Та що тобі? Чого, чого спинився?
Чого на серці підлий страх тяжкий?
Чого в тобі сміливий дух смутився?
124 І це тоді, коли святі жінки
У небі втрьох клопочуться про тебе,
Я ж блага обіцяю дар такий?»
127 Мов квіт, в нічнім морозі, як в погребі,
Побитий, похиляє вниз чоло
Й знов оживає у ранковім небі,
130 Так я відчув, що стомлення спливло,
І вигукнув із серцем посмутнілим,
Мов той, до кого звільнення прийшло:
133 «О преблага, з якою став я смілим,
І ґречний ти, що зразу ж поспішив
І підійшов до мене з словом милим,
136 Ти так мені бажання прищепив
Рушати краєм тим жахним, немирним,
Що до своїх вернувсь я перших слів.
139 Іди ж, пойнятий захватом надмірним,
Ти – проводир, ти – пан, учитель – ти».
Сказав я й слідом за поетом мирним
142 Ступив на шлях лісистий і крутий.
ПІСНЯ ТРЕТЯ
1 «Крізь мене йдуть до міста мук найтяжчих,
Крізь мене йдуть до мучень і заков,
Крізь мене йдуть між поколінь пропащих.
4 Суд правий вів творця моїх будов:
Звели мене Могуття, що все родить,
Найвища Мудрість і Першолюбов.
7 Лиш після мене світ став брами зводить.
Ніщо не вічне, я ж на всі віки.
Лишайте сподівання всі, хто входить».
10 Із чорних літер напис я такий
Побачив на вершку хмурної брами
Й сказав: «Учителю, о жах який!»
13 І він, немов господар над думками:
«Лишатись легкодухість має тут,
І має вмерти дрож перед страхами.
16 Як обіцяв я, ми прийшли в той кут,
Де скорбні тіні можеш ти уздріти,
Що розуму збулись блаженних пут».
19 Він руку дав мені, і я зогрітий
Був усміхом спокійного лиця, —
Й повів у глиб, у таїну повитий.
22 Такі зітхання й лемент без кінця
Почулись у беззорянім склепінні,
Що струмом сліз облився раптом я.
25 Усі наріччя, мови старовинні,
Репетувань і ремствувань слова
У плесках рук, у вигуках, хрипінні, —
28 Зливались в гамір, що завжди трива
У цьому місці, крутячись всечасно,
Немов пісок, що вихор порива.
31 Мені тоді зробилося так жасно,
Що мовив: «Волю ти мою вволи,
Скажи, хто мучиться отак злощасно?»
34 І він: «На животіння це прийшли
Ті, що зірок, мізерні, не хапали,
Жили собі без гани, без хвали.
37 А поряд – ангели, що з висі впали
Ті, недостойні, і не вороги,
Й не слуги Божі, лиш за себе дбали,
40 Щоб вигляд не темнився дорогий,
Їх з неба гнано, пекло ж браму стисло,
Щоб гріх не вихваляв свої борги».
43 І я: «Учителю, що там нависло
Й над нами закрутило круговерть?»
Він одповів: «Про це скажу я стисло:
46 Вони вже не надіються на смерть
І так ненавидять роки пропалі,
Що чорні заздрощі їх повнять вщерть.
