Божественна комедія - Аліг'єрі Данте

49 Ніхто за них не згадує в печалі,

І Ласка, й Суд їх зневажають так,

Що й ти не говори, поглянь і – далі!»

52 Я, зиркнувши, побачив: в небі знак

Летів, кружляючи, і зупиниться,

Як видалось мені, не міг ніяк.

55 За ним така неслася плетениця

Померлих душ, що я й не уявляв,

Як стільки встигло смерті причаститься.

58 По тому, як вже декого впізнав,

Побачив я того з нероб неплідних,

Хто зрікся, страхопуд, великих справ.

61 Я зразу ж зрозумів, що бачу бідних

Перед собою неярких нікчем,

І Богу, й ворогам його огидних.

64 Вони, з яких ніхто не жив живцем,

Тут прудко бігли, всі в укусах, голі,

Над ними ж – оси й ґедзі тьмою тем.

67 Поривши лиця, кров стікала долі,

Усуміш із слізьми на ґрунт масний,

Де жовті черви кублились поволі.

70 Поглянув далі, й натовп голосний

Побачив я край буйного потоку

Й спитав: «Учителю, ти поясни,

73 Щоб знав я, чом вони із цього боку

На той всі прагнуть перейти мерщій,

Як бачу, хоч у тьмі й не видно оку».

76 І він мені: «Одвіт почуєш мій,

Коли зупинимо свої ми кроки

На Ахероновій косі журній».

79 Стараючись не завдавать мороки

І волю дати боячись словам,

Я мовчки йшов на край ріки широкий.

82 І човен ми побачили, а там

Почварний дід, роззявивши пащеку,

Горлав: «Ой горе, злобні душі, вам!

85 Вже годі мріять про зорю далеку,

Я тут, з човном, щоб вас перевезти

У вічний морок, в холоднечу, в спеку!

88 А ти, живий, од мертвих геть коти

Назад, де скоро вже розквітне травень! —

Та, бачивши, що я не хочу йти,

91 Додав таке: – Ти краще іншу гавань

І легший човен зразу обирай;

Моє судно важке тобі для плавань».

94 І вождь йому: «Хароне, не займай!

Так хочуть там, де все зробити можуть

Чого захочуть. Так що не чіпай».

97 І перестав тоді мене тривожить

Кудлай-човняр з мертвотного багна,

Що міг з очей зірниці сяйні множить.

100 І квола зграя голих душ, смутна,

Почувши заклик той гучний і строгий,

Зі скреготом зубів, як навісна,

103 Взялась клясти – і Бога, й рід убогий,

І давнє покоління, й молоде,

І час родин, і матерів пологи.

106 Та, плачучи, встелила вся, хто де,

Проклятий берег зливою з хмарини, —

Він всіх, хто Бога не боїться, жде.

109 Харон, злий дух з очима – як жарини,

Розпалюючи погляд, купчив гурт:

Всіх гнав, веслом загайним міряв спини.

112 Як лист злітає восени до бурт

За першим другий, поки на галуззі

Останній не загляне в самий нурт, —

115 Адамове так плем’я в шумній тузі

Одне за одним збилось у човні,

Мов птаство, скупчене в сильці, у крузі.

118 Поки пливли по чорній струмині,

Хапаючись зійти на той бік темний,

На цьому знову з’юрмились квапні.

121 «Мій сину, – проказав учитель чемний, —

З усіх країн, хто в Божім гніві вмер,

Збираються на берег цей підземний,

124 Щоб поспішать заріччям до печер, —

Їх так острожить правосуддя Боже,

Що страх стає бажанням відтепер,

127 А добра тут душа пройти не може,

І що в Харона грізний був привіт,

То сам збагни, з чим слово його схоже».

130 Він закінчив, і враз похмурий світ

Так задрижав, що навіть перед сконом

Мене од страху кидатиме в піт.

133 В плачливім краї знявся вихор гоном,

Пустельний діл скорботи спалахнув

В моєму серці відсвітом червоним,

136 І впав я, наче той, хто вмить заснув.

ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА

1 Мій раптом перервався сон глибокий,

Бо грім оглушливий я враз почув

І встав, немов ударений під боки,

4 І все спочилим оком озирнув,

На ноги звівшись, подививсь уважно,

Щоб добре зрозуміти, де я був.

7 Стояв на стежці я, що неосяжно

Збігала вниз, в те урвище сумне,

Де лемент мук відгримував протяжно.

10 Таке в густім тумані неясне

Було воно, що зір мій недолугий

Не міг сягнуть крізь марево жахне.

13 «Тепер ми зійдемо в сліпі округи, —

Сказав поет і на обличчі зблід, —

Я буду перший, а ти будеш другий».

16 І я, уздрівши сполотнілий вид,

Сказав: «Чи зважусь, коли й ти стерявся,

Ти ж завжди захищав мене од бід!»

19 І він: «Злощасних репет увігнався

Ізнизу так, що вкрив лице бліде

Тим жалем, що тобі він жахом здався.

22 Але ходім, бо довгий шлях не жде».

Так він сказав та й уступив зі мною

У перше коло, що круг прірви йде.

25 Тут, стежачи за пітьмою німою,

Я не почув ні скарг, ні нарікань, —

Самі зітхання коливали млою:

28 Їх збуджувала туга без страждань

У стовпищі, в якім не розрізняєш

Дітей, жінок, мужів усяких звань.

31 І добрий вчитель мій: «Ти не питаєш,

Це що за духи, на яких глядиш?

То знай, ще поки далі не ступаєш,

34 Що це не грішних душ хисткий комиш,

А ті, хто без хрещальної поради

Не знали, що спасає найпевніш.

37 Їм християнські не лились відради,

Було чуже їм Божество само, —

Я увіходжу теж до їх громади.

40 Це незнання – єдине нам гальмо,

Й ми тим караємось за цю невдачу,

Що без надій жаданням живемо».

43 І жаль узяв, що в Лімбі тут побачу

Я тих, кому пошану всім здаю

За видатні діла й величну вдачу.

46 «Скажи, учителю,