Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
34 І душі, летячи у каламуть,
Ридають, виють, сповнюючись хіттю,
Самого Бога в небесах клянуть:
37 Я взнав, що підпадає тут страхіттю,
Жахливій бурі цій той люд яркий,
Який скорився лиха розмаїттю.
40 І як на крилах носяться шпаки
В холодну пору, збившися у зграї,
Так духів злих пролинув рій швидкий.
43 Звідсіль, звідтіль, вверх, вниз, як в водограї,
І без надій, що прийде тиші мить
Або змаліють муки їх безкраї.
46 Як журавлиний ключ із зойком мчить,
Коли на південь відлітає птиця,
Так я, передбачавши ремства нить,
49 Уздрів, як тіней гурт в бурханні мчиться,
І запитав: «Учителю, яким
Жінкам так грізно чорний вітер мститься?»
52 «Найперша з тих, що виглядом своїм
Тебе цікавить, – він мені промовив, —
Була царицею над світом всім;
55 Щоб одібрати ґрунт у марнословів,
Їй підказала похіть навісна
Розпусту скриту вивести зі сховів, —
58 Семіраміда, Нінова жона
І спадкоємиця його зрадлива;
Султан тепер там, де жила вона.
61 А це – кохання жертва нещаслива,
Яка збезчестила Сіхея прах;
А далі – Клеопатра похітлива».
64 Я вздрів Єлену, за яку в боях
Лягли війська, Ахілла міць велику,
Яка з кохання згинула в віках,
67 Паріса вздрів, Трістана й ще без ліку
Тих нещасливих, що Амор жене,
Як за життя їх гнав на згубу дику.
70 Коли мій вождь назвав число значне
Мужів і дам – весь почет іменитий,
Я засмутився, жаль пройняв мене,
73 І я сказав: «Співцю, поговорити
Хотів би я із тінями двома,
Що вихор їх жене несамовитий».
76 І він: «Побачиш, як зрідіє тьма
Й вони наблизяться: ім’ям любові
Благай, і пара підлетить сама».
79 Коли до нас їх вир підніс раптовий,
Подав я голос: «Привиди журби,
Як Інший зволить, станьмо до розмови».
82 Як в полум’ї жадоби голуби
У рідні гнізда між зелені крони
Летять на крилах спільної судьби, —
85 Вони удвох з оточення Дідони
Перенеслись у пітьмі коловій, —
І стали біля нас без заборони.
88 «О ти, що ходиш по землі живий
І надійшов сюди, у сморід чорний,
До нас, що світ забарвили в крові.
91 Якби нам другом цар був непоборний,
Вблагали б ласку ми тобі послать,
Щоб ти щасливим був у висі горній.
94 То слухай, споминай, що є згадать,
І поки буря десь там забарилась,
Ми будем слухати і розмовлять.
97 Жила я там же, де й на світ з’явилась,
Над морем тим, що в нього По втіка,
Котра супутниць тьмою збагатилась.
100 Кохання, що шляхетних обпіка,
Його зманило молодичим станом,
Який сточила тут печаль гірка.
103 Кохання, що кохать дає й коханим,
Мене взяло, вогнем наливши вщерть,
Що став моїм він, як ти бачиш, паном.
106 Кохання нас вело в злощасну смерть.
Каїна жде того, хто кров’ю вмився», —
І вже їх ворушила вітраверть.
109 Ці душі слухавши, я похилився
І в болісну заглибився печаль;
Поет спитав нарешті: «Чом спинився?»
112 І я на це почав: «О лютий жаль!
Ці ніжні мрії, ці солодкі чари
Їх завели в таку скорботну даль!»
115 А там звернувся до цієї пари
Й почав: «Франческо, від твоїх страждань
У серці чую болісні удари.
118 Але скажи: під час палких зітхань
Як вчило вас чаруюче кохання
Спізнати мить жагучих поривань?»
121 Й вона: «Немає більшого страждання,
Як згадувати любий щастя час
В біду; твій вождь здає в тім справоздання.
124 Коли ж ти прагнеш знать, який у нас
Початок був коханню, збудься спраги, —
Я плакать буду й мовить водночас.
127 Якось ми вдвох читали для розваги,
Як Ланчелота взяв кохання пал,
І самоти не брали до уваги.
130 І часто, мов під дією дзеркал,
Нам під очима лиця пік рум’янець.
Але нас подолав миттєвий шал:
133 Ми прочитали, як тремтів коханець,
Бо вперше в губи цілував самі, —
І цей от, мій незмінний співвигнанець,
136 Мені вуста торкнув, з жаги німий, —
Твір і співця за Галеотто мавши,
Вже того дня більш не читали ми».
139 Так дух розповідав цей, споминавши,
А той ридав; і руки я простер
У даль за ними, від жалю вмиравши,
142 І впав, неначе той, хто нагло вмер.
ПІСНЯ ШОСТА
1 Вернулась тяма, що на час лишила,
Коли жалів я свояків отих,
Чия печаль так дуже засмутила,
4 Й нові я муки й мучених нових
Побачив всюди, де б не озирався,
Де б не лишав мій крок слідів своїх.
7 Я в третім колі: дощ не припинявся,
Холодний, вічний, проклятий, важкий;
Він по землі одноманітно слався.
10 Градини, іній, снігові грудки,
Мішаючись із мороком постійним,
Смердили під ногами ґрунт в’язкий.
13 І Цербер, звір із вищиром потрійним,
На три собачі пащі валував
На люд, поглинутий болотом гнійним.
16 Багряні очі, шерсть, масна від страв,
Грубезне пузо, лапи – кігті наче —
Він гриз, і дер, і дряпав, і кусав.
19 Промоклі тіні вили по-собачи,
Й чи той чи цей ховаючи з боків,
Крутились дзиґами, та без удачі.
22 Хробак здоровий, Цербер нас зустрів,
Роззявив пащі враз, ошкірив зуби
І весь од люті сильно затремтів.
25 І руку простягнув вожай мій любий,
Землі взяв жменю та як кидоне
В голодні пащі наїдок той грубий!
28 Мов пес, коли йому шматок заткне
Голодну пащу й зів, з брехання спухлий,
