Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
У Чистилищі він має очиститись від своїх провин і стати гідним пізнати остаточну істину. З притаманною йому допитливістю жадібно вдивляється Поет у новий світ, що його оточує, намагається визначити своє місце в ньому. Він відчуває себе душею Чистилища, яка всі свої надії покладає на порятунок. Данте радіє, що недовго затримається серед заздрісних, проте вже заздалегідь знає, яким важким має бути тягар, що його несуть гордівливі.
Якщо в першій частині Данте передусім є пророком, в останній – філософом, то в «Чистилищі» Данте – Поет. Тема мистецтва, відсутня на початку поеми, поступово стає однією з провідних. Серед персонажів з’являються численні імена поетів, художників, музикантів. Ще коло підніжжя гори покаяння Данте зустрічає співака Каселлу, який написав музику до багатьох його пісень. Каселла співає канцону «Любов, що думці промовля моїй…». Туга за земним коханням, така недоречна і водночас така людська, охоплює душі Чистилища, які забувають навіть про майбутні випробування.
Серед персонажів поеми – відомий мініатюрист Одерізі, лукканський поет Бонаджунта, улюблені митці Данте Гвідо Гвініцеллі і провансалець Арнаут Даніель. Не про марність мирської слави, а про невмирущість поезії ведуть вони мову. Пройде небагато часу, і італійський гуманіст Ермолао Барбаро напише дивні слова: «Знаю двох я богів, Христа і словесність». І хоча доба Відродження ще не настала, розуміння мистецтва як сенсу і виправдання людського існування поступово зароджується і в Дантовій «Божественній комедії». І точаться серед кругів Чистилища дискусії про природу творчості, пишаються поети, не забуті своїми послідовниками.
Зберігається в поемі і шанобливе ставлення самого Данте до тих митців, що їх творчість була взірцем для поета. Тема античності звучить в «Чистилищі» з особливою силою. Данте намагається подолати розрив між язичницькою та християнською культурами. Остаточно це буде здійснено гуманістами наступної доби. Однак і тут поет вже наближається до ренесансного світосприйняття. Не наважуючись ще проголосити самоцінність античності, Данте перетворює римського поета Стація на таємного християнина. Як «син до батька» ставиться він і до філософа-стоїка Катона з Утіки, якого силою поетичної фантазії врятовує від довічного перебування в Лімбі.
Античність живе в поемі і в численних поетичних образах, якими рясніє текст другої частини. Запалює біло-червоним лицем схід неба Аврора, любим усміхом освітлює небосхил Венера. Майже з язичницькою насолодою милується Данте витворами мистецтва, описів яких також чимало в тексті. Чудовими різьбами і мозаїками прикрашено дорогу до другого кола Чистилища. Майстерними різьбами покритий мармуровий берег, що починається одразу за брамою. Тут вирізьблене благовіщення Марії, а поряд – знову зустріч двох світів – справедливий суд римського імператора Траяна.
Однак навіть краса мистецтва не може змусити мандрівника забути про долю рідної країни. В «Чистилищі» ця тема поглиблюється. Поет думає вже не про майбутнє окремих італійських земель. Вперше лунає народною мовою величне і скорботне звернення до всієї Італії. Охоплена внутрішніми чварами країна нагадує судно без стерника, яке марно намагається боротися з поривами бурі. Італія, самою долею призначена до великих діянь, є рабинею. Себелюбні правителі ведуть нескінченну боротьбу за владу. Не поступаються їм у властолюбстві і пожадливі церковні пастирі. Згадує Данте і рідну Флоренцію. Тональність пристрасної Дантової інвективи змінюється, саркастично вихваляє поет розсудливість флорентійців, їх закони та звичаї. За удаваною іронічністю, однак, відчувається пекучий біль. Жодної хвилини не забуває поет про занепад рідного міста, такого улюбленого і такого ненависного.
Мандрівка Чистилищем завершується зустріччю Данте з Беатріче. Сцена появи Беатріче обставлена цілою низкою алегоричних образів. Прекрасна донна з’являється на тріумфальній колісниці, яку везе гріфон, лев з головою орла. Попереду сім різноколірних світильників, що уособлюють дари Святого Духа. Трохи далі – двадцять чотири старці, алегорія книг Старого завіту. По боках колісниці – чотири крилатих звіра, чотири Євангелія. Доповнюють картину алегоричні фігури чеснот: теологічних (Любов, Надія і Віра) та природних (Мудрість, Сила, Поміркованість і Справедливість). Вся ця містична процесія має змальовувати історію християнської церкви. Повоз зупиняється, і з нього виходить Беатріче, увінчана оливковою гілкою, в сукні огнисто-червого кольору. Це вже не та «прибрана в найшляхетніший шарлатовий колір, лагідний та гожий, прикрашена й описана, як личило її молодюсіньким літам юна донна», зустріч з якою оспівує Данте в «Новому житті». Суворо дивиться Беатріче на Поета, гнівно докоряє йому за те, що «повернув свій хід на шлях неправий». Ким же є славетна флорентійка в контексті «Божественної комедії»? Тлумачень тому існує чимало. Беатріче вважають уособленням божественної мудрості чи божественної любові, втіленням діяльного розуму. Все ж сила Дантового мистецтва полягає саме в тому, що найскладніші за своїм алегоризмом образи його поезії вражають своєю правдивістю і щирістю. Живою і прекрасною жінкою, освітленою коханням Поета залишається і Беатріче. В її погляді не лише гнів, а й сила давньої любові. Навіть в суворості докорів – співчуття і непримиренність, образа і кохання. Поет гірко оплакує своє зраджене кохання. І щирість каяття приносить герою прощення. Змивши гріхи в Леті, Данте стає гідним побачити розкоші Раю.
Раптом гармонія зникає. Колісницю, на якій з’явилась Беатріче, намагаються розшарпати на частини страшні звіри. З пекельних безодень виринає дракон і запускає свій хвіст у середину повозу. Перед нами алегорична картина зіпсуття церкви. Навіть в Земному Раю Поета непокоять земні справи. Почуття жаху охоплює Данте. Однак Беатріче знову стає йому на поміч, провіщаючи майбутню перемогу добра над злом. В її образі з’являються нові риси. Тепер муза Поета схожа на скорботну Богоматір. Втішений її словами Данте забуває потворне видіння. Остаточно очистившись у водах Евноє, Поет продовжує свою мандрівку.
Одним з найкращих ілюстраторів «Чистилища» був італійський художник Сандро Боттіччелі. В його малюнках оживає та особлива атмосфера світла, простору та повітря, що надає другій частині поеми неповторної чарівності. Стиль митця вражає своєю експресивністю. Легко й рвучко здіймається Поет на гору покаяння. Майже не торкаючись землі, начебто пливучи в повітрі, рухається плетениця легких духів. Витонченої гармонії сповнені фігури ангелів, які вказують вірний шлях Поету.
Все ж найбільш співзвучним таланту Боттіччелі виявився світ поетичних образів останньої частини поеми. Наближення художника до Дантового світобачення є вражаючим. Митець відхиляє тут оповідну манеру, відмовляється від багатофігурних композицій.
