Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
У мулі тільки сам комиш росте.
103 Ніякий стовбур прорости не в силі
На тих низьких багнистих берегах,
Бо неспроможний підкорятись хвилі.
106 Вертайтеся не по своїх слідах, —
Он перший промінь сонця появився.
Він вкаже вам на гору вірний шлях».
109 І з тим він зник. Я зараз же підвівся,
Не кажучи ні слова, підійшов
До вожая й на нього подивився.
112 А він почав: «Ходімо без розмов
Назад, мій сину. Бачиш на світанні,
Як далі вниз пішла рівнина знов».
115 Зірниця гнала сутінки туманні,
І в далині, куди вони пливли,
Замерехтіло море в трепетанні.
118 Ми навпростець долиною пішли,
Мов ті, що манівцями десь блукали,
Аж поки врешті стежки не знайшли.
121 Коли ж ми по рівнині мандрували,
Де промінь на росу уже сяйнув,
А в затінку ще краплі не зникали, —
124 Учитель мудрий мій траву торкнув,
Зволожив руки у небесні соки,
А я, коли його думки збагнув,
127 Заплакані йому підставив щоки,
Й живу він барву поновив на них,
Яку зігнав у пеклі страх жорстокий.
130 Ми вийшли до пустельних вод смутних,
Що не носили на собі ні разу
Нікого, хто б вернувся до живих.
133 Підперезав мене він там з наказу.
О чудо! Він смикнув одну з рослин, —
І виросла нова така ж одразу
136 Там само, звідки першу вирвав він.
ПІСНЯ ДРУГА
1 Торкнуло сонце обрій знизу в місці,
Меридіан якого перетне
Сіонську гору у найвищій рисці.
4 І ніч, яка свій віз весь час жене,
Спливла із Гангу, терези тримавши,
Що кине їх, як меншать день почне.
7 І бачив я: мінилось все, як завше,
Аврора стала старіти за мить,
На жовтизну рум’янець помінявши.
10 А ми не знали, на яку ступить,
Мов той, залюблений у мандруванні,
Хто в думці йде, а тілом ще стоїть.
13 Та раптом, як у досвітки туманні
Червоний Марс на схід верстає шлях,
Так в мене перед зором на світанні —
16 Хай би ще раз це блиснуло в очах! —
Таке з’явилось бистре сяйво біле,
Що наздогнать його не годен птах.
19 І поки я звертав лице похиле
До вчителя, небачене зросло,
Пояскравішало незрозуміле.
22 А там з боків щось біле піднесло,
Не знати що, а з того потім знову
Униз потроху біле щось зійшло.
25 Учитель додивлявсь, урвавши мову.
Та повело воно крилом ясним,
І він, вгадавши яву загадкову,
28 Гукнув: «Стань на коліна перед ним!
Твори молитву! Це ж бо ангел Божий, —
Тут місце тільки слугам неземним.
31 Поглянь, вітрилам і веслу ворожий,
Човна веде на крилах він своїх,
По цій гладіні, на земну несхожій.
34 Поглянь, у небо простягає їх
І віковічне пір’я в них іскриться,
Не тлінні волоски істот людських».
37 Чим ближче підпливала сяйна птиця,
Тим яскравіше вид її блищав,
Аж очі не здолали вже дивиться,
40 Й я опустив їх. Ангел наближав
До берега такий легенький човен,
Котрий по хвилях сліду не лишав.
43 Було там душ із сотню; сяйва повен,
В човні стояв божественний вожай,
І спів навкруг летів, блажен, стомовен:
46 «В ісходе Ізраїлеве…» – весь край
Псалма святого співами сповнявся;
І закінчили, як велить звичай.
49 Благословенням хресним попрощався
Стерничий з ними, бо зійшли з човна,
І легко, як приплив, назад помчався.
52 Уздрівши, що навколо глушина,
Скрізь обдивлялись душі якомога,
Мов той, кому відкрилась новина.
55 Далеко вгору повела дорога
Ще юний день, і сонячна стріла
З півнеба вже прогнала Козерога,
58 Коли чоло юрма їх піднесла
Й спиталася: «Чи ви б нам не вказали
Стежини, щоб на гору привела?»
61 Віргілій мовив: «Якщо ви вважали,
Що ми тут знаєм стежку, – то дарма.
Ми, як і ви, сюди примандрували
64 Тому й години, мабуть, ще нема.
Та ми дістались стежкою такою,
Що зійдемо на шпиль цей жартома».
67 Помітивши уважною юрбою
Із подиху мого, що я не мрець,
Поблідли душі з дива й неспокою.
70 Як тисне люд, коли прудкий гонець,
З оливкою в руці, гука важливі
Новини і для вух, і для сердець, —
73 Круг мене душі юрмились щасливі,
Забувши, що не вмили ще облич
І ще не стали чисті і вродливі.
76 Душа якась побачила увіч
І так мені зраділа, без облуди,
Що я їй мимохіть ступнув навстріч.
79 О тіні, можуть вас лиш бачить люди!
Я тричі прагнув обійнять її —
Й щоразу бив себе самого в груди.
82 Чи з дива риси витяглись мої,
Але вона всміхнулась, одійшовши,
Коли ж прискорив кроки я свої,
85 Звеліла стати, поглядом вколовши, —
І я впізнав її та попросив
Порозмовлять зі мною трохи довше.
88 Відповіла: «Як я тебе любив
Живий, то й тут з тобою радо стрівся, —
Постіймо. Як досяг ти цих країв?»
91 «Та, мій Каселла, тут я появився
На час лише, поки дійду мети, —
Я мовив, – ти ж, померши, де барився?»
94 І він: «Не скривдив лик мене святий
Що нас вивозять звідтіля, де болі,
Хоч відмовлявсь не раз мене везти.
97 Він справедливій підлягає волі, —
Три місяці бере лиш тих у путь,
Хто хоче в мирі одійти з юдолі.
100 Нарешті біля моря, де течуть
Тібрійські води, в гирла каламутні,
Його прихильність зміг і я відчуть.
103 До берега, де ждуть його попутні,
Що
