Том 7 - Леся Українка

Настя звернула з широкої вулиці, пройшла ще кварталів зо три, потім одчинила хвірточку, що провадила в невеличкий палісадник перед невисоким домом, хутко пройшла через палісадник, ступила на низький ганок і подзвонила.

їй одчинив гарний панич у студентському убранні.

— А, Настуся! — мовив він, радо усміхаючись, і його сині очі, подібні до Настиних, дивились прихильно і щиро в очі дівчині.— Що, втомилася? — питав він.

— Так...— відповіла Настя уривчасто.

— Ах, який же з тебе неслух, Настусю! — сказав студент не то з досадою, не то з жартом.— Скільки раз я тобі казав, щоб ти мені не ходила пішки з своєї школи, а ти таки не слухаєш!

— Та нічого то...— тихо мовила Настя.

— Нічого, нічого! — передражнив студент; більш, однак, не сказав ні слова, взяв у Насті з рук тяжкого портфеля з нотами і разом з Настею пішов до кімнати.

В кімнаті стояло піаніно, над ним була полиця з бюстами Шопена та Бетховена межи лаврами в вазонах; стояла етажерка з нотами і друга етажерка з книжками в гарних оправах, все найбільше твори знакомитих поетів. Кімната була вбрана досить убого, але мала в собі щось оригінального і принадного. Було в ній багато квіток — і се найпаче надавало їй оригінальності.

Під вікном стояв чималий стіл, на ньому були розкидані книжки та розтріпані зшитки університетських лекцій Настиного брата. Близько стола висіла на стіні запилена скрипка і смичок над пюпітром з розгорнутими нотами. При другій стіні стояв менший столик, на ньому лежали звої нотного наперу, писані ноти і ще якісь дрібно писані порізнені листки.

Панич поклав портфель на піаніно і поміг Насті скинути плащика.

— Що, Павлусю, не заходила тут без мене Олеся? — питала Настя в брата, здіймаючи капелюшика.

— Ні, не заходила. Оце ж, власне, я думав, що зайде, а коли її досі не було, то вже я мушу конечне побігти до неї на часинку, сказати, що завтра вибираємось компанією на човен. А ти зачекай на мене з чаєм, я хутко вернусь.

Павло запалив лампу на Настиному столику, взяв свою шапку і хтів іти з хати.

— Ага, я й забувсь — ось до тебе лист! Здається, від Богдана — його рука,— сказав Павло, добуваючи з бокової кишені листа.

— Бач який! От би ще заніс мого листа з собою,— сказано, забудько з тебе, Павлусю!

— Ну, не сварись, не заніс же!

Павло віддав листа і за хвилину біг уже шпаркою ходою вгору вулицею, поспівуючи тихенько щось досить бравурне.

Настя хутко розірвала конверта і стоячи почала читати листа. Лист починався без усякого слова обертання: «Вибачайте, що я Вам досі не відіслав Вашого «Дуета». Діло в тім, що сестра мого учня завзялася вивчитись його конечне і оце вже другий тиждень розпадається над ним. Якщо Вам ся п’єса не конче потрібна, то дозвольте мені ще на який час зоставити її у себе...» Далі йшло коротке описання життя на селі, потім мова зійшла на давно почате листовне змагапня про одного письмовця, що умів зачепити своїми словами не одну струну в людському серці. Тільки лист був не довгий: «Не здивуйте, якщо мої доводи на сей раз не будуть дуже дотепні, бо варварські гуки фортеп’яно і гостре сопрано, що доноситься з гостиної (розучується Ваш «Дует»!), мішають мені думки і псують настрій. Отже — до іншого разу!» На кінці стояв невиразно начерканий початок фамілії.

Настя хутко прочитала сей лист і поклала його на столі, потім взяла і знов перечитала помалу, немов придивляючись окроме до кожного слова. Потім вона довго ще дивилась на лист, не читаючи. Далі поклала його і почала ходити по хаті нерівною ходою; часом затримувалась та притискала руки до грудей, немов здавлювала серце. Стала край вікна і дивилась у прозору сутінь. Сльози туманили їй очі, але вона гордо, болісно зсунула брови і зважливо одвернулась од вікна.

Вона сіла при столі, взяла перо й папір і налагодилась ппсати. Довго сиділа вона, то здіймаючи перо, то спускаючи його немов до писання, але папір лежав білий і ні слова на ньому не було. Вона зітхнула, тремтячою рукою тихо поклала перо на стіл, встала і вийшла з хати у темний садок. Тихо походжаючи по стежці, вона все думала невимовлені, ненаписані думки-гадки; невиплакані сльози серце їй гнітили. Вона все думала, гадала.

«Ні, не можу я писати до нього. Що можу я йому написати? — Бездушний лист про різні питання, про міські новини, лист, заправлений дотепними фразами, безжурним юмором,— товариський лист, навіть не дружній. Але нащо мені се? Навіщо мені ся гімнастика розуму, коли душа моя стогне і рветься від жалю? Як тільки я сяду писати до нього, я думаю тільки про те, що я його люблю, без міри, без краю, що те кохання — ніж в моєму серці,— вирви ніж із серця, і воно кров’ю зійде. Я думаю про те, що я навік нещасна: поки живе кохання, воно палить вогнем; коли умре кохання, зостанеться по ньому мертве пожарище. Він не любить мене, і я нещасна; коли б він любив мене, ми обоє нещасні були б. Я знаю се і все-таки його кохаю, сама себе палю вогнем. Нічого іншого я не можу й не хочу писати,— і мушу мовчати, хоч серце моє повне речей. Я мушу мовчати, мушу зректися єдиної потіхи — листів від нього, бодай тих коротких байдужих листочків. Нема в його листах ні одного чулого, дружнього слова, хоч би на сміх сказаного... Ні, я не хочу такого слова, кинутого на сміх. О, коли б я хотіла, мені легко було б почути від нього не одно таке слово — на сміх. Я не раз чула, як він провадив жартів-ливо-кохані речі моїм товаришкам, і так робилось прикро на серці, слухаючи їх. Такої гіркої комедії я не витримала б, і я вдячна йому, що він ніколи не грав зо мною того водевіля кохання. Він має до мене холодну повагу, та все-таки повагу. Він ніколи не звертається до мене з тим образливо-зальотним тоном, може, догадується, що то б мене вразило вкрай? Ні, не догадується, а