Том 7 - Леся Українка

— Ні, не знаю,— відповіла я,— я тут недавно і ненадовго.

— A-а... ну так от, у нас є королі, артисти, великі злочинці, великі інквізитори, а я теж не остатнього рангу особа,— його скромний вид сперечався з його остатніми словами.

— А хто ж ви? — спитала я.

— О, я тут найстарший божевільний.

Я глянула на нього і не знала, що казати, на хвилину мені навіть здалось, що він жартує зо мною. Але він тут же додав дуже поважно:

— А окрім того, я професор нової психіатрії... Поганий тепер сезон, спека, студенти не хотять займатись, але професорам так не можна, професор повинен двигати науку,— вів дивився в просторінь і, здавалось, зовсім забув про меве, далі витяг з кишені чверточку наперу і олівця і почав щось пжсати у себе на коліні, шпарко, не одриваючись. Потім підвів голову, глянув угору і всміхнувся мені.— От і готово! — і чогось почервонів.

— Що ж се ви написали? — спитала я. _

— Конспект лекції на завтра; от візьміть, коли хочете, ви ж, певне, теж студентка?

— Чого ви так думаете? — сказала я, ухиляючись від прямої відповіді.

— Ви ходите в окулярах,— відповів він просто, дивлячись на моє pince-nez.

— Таке студентство можна сховати в кишеню,— сказала я і справді сховала pince-nez.

— Ну, то сховайте і моє професорство,— сказав він, сміючись і подаючи мені списаний папір. Я взяла і подякувала. Він встав.— А тепер я піду, бувайте здорові.— Він подався від мене, але через скілька кроків завернувся і прошепотів: — Я вас прошу, не показуйте сього тутешнім лікарям — се такі обскуранти!

— Будьте спокійні, я не покажу,— відповіла я.

— Слово честі? — спитав він тривожно.

— Слово честі,— сказала я і подала йому руку; він стиснув її, вклонився і пішов від мене.

— Скажіть, будьте ласкаві,— спитала я згодом одного лікаря при розмові,— се ж, певне, добрий знак, коли хворий тямить, що його розум не в порядку? кажуть же: тямити свою слабість, се наполовину вигоїтись.

— Ну, не завжди,— відповів мій бесідник,— принаймні у нашій практиці часто таке «самопізнання» уживається з самими безнадійними формами...— і він почав розказувати мені про різні фори і стадії Folie raison-nante 41.

Увечері, вернувшись у хату, я прочитала писання мого «професора». Там стояло написано чималим, твердим, але нерівним почерком:

MANIA EROTICA42 Систематичний бред

Симптоми: Ідеалізація об’єкта кохання, платоніч-ність, інтенсивність, безнадійність, безвихідність (приклад] Я), при акт[ивній] формі — дикі напади, убійство і самоубійство. Форми: латеральна і експансивна.

Етіологія: Нерівні відносини серця до мозку.

Мало досліджено (тут якісь невиразні ініціали та значки, либонь, цитати). ‘

Ступінь розширення: Не так рідко, як думають вони (знов значки).

Ліки: Паліативи: Aqua Lethae зміна місця, робота, autosuggestio2. Способи радикальні: знам. Dr. Гейне радить Pulv. В. Schwarzi в виді моментальних компресів на груди і на голову. Можна теж Tinct., Op., Stroph., С. Cian. (ars., phosph. не рекомендується). В давні часи удавались до хірургії, напр., perforatio pectoris 3 — устаріло. Результати: Beatitudo neutralist Краще залишити натуральній течії. (Ініціали, між ними знов Я).

Профілактика, прогноз: Все одно, не варт про се думати.

На сьому кінчалась записка.

Довго я дивилась на се писання і довго думала потім: що се? — бред чи жарт? Але в сьому місті всі жарти поважні...

І згадався мені безумний король Лір, як. він просить своїх провожатих: «Дайте мені поговорити з сим Тебан-ським філософом...»

8/ІХ 1896, Колодяжне

ГОЛОСНІ СТРУНИ

(Нарис)

...I fiori nati dal mio cor,

I versi che pensavi, ma che non scrissi, Le parole d’amore che non ti dissi. Stecchetti43

Коли вона йшла вулицею, всі оглядались на неї. Кожний дивився па неї особливо: хто з посміхом, хто з подивом, хто з жалем; здається, найчастіше з жалем; а врешті, трудно зважити. Вона була горбата, сього слова досить. Се слово тяжке, його тяжко мовити,— ще тяжче на собі носити. Його носила, власне, носила на собі, оця дівчина з великими синіми очима, з довгою русою косою. Трудно зважити, на що найбільше задивлялись перехідні люди,— чи на ті очі сині, чудові, чи на ту русу косу хвилясту, напіврозплетену, чи... ні, лишім се тяжке слово! Здається, що дівчина, чуючи його, кожний раз немов хотіла окритися від немилосердних людських поглядів, і сині очі погасали раптом і заходили туманом.

Отак вона йде й тепер, опустивши очі; ті спущені очі надавали дивний вираз обличчю, поневолі здійнятому вгору. Легенька краска то вступить їй в обличчя, то зникне, і обличчя пополотніє. Так вона йде між клопот-ливим міським гуртом, що снується повз неї, штовха її, минає і — оглядається! Ось біжать дві панночки, лепечуть одна до одної голосно, шпарко, здається, нічого перед собою не бачать, забалакались. «Ах, вибачайте!» — кинула одна панночка, зачепивши нехотячи нашу дівчину. Тая нічого не сказала, тільки знов злегка зчервоні-лась. Панночки одійшли кроків три і, звичайно, оглянулись. «Глянь, серденько, які в неї коси!»—не втрималась і, придержуючи ходу, вголос скрикнула та, що просила пробачення. Сині очі в дівчини знов освітили обличчя, і постать немов повищала, хода стала певніша. «Та яка ж надзвичайна коса! — провадила панночка.— Якщо не причеплена однак».— «О ні! — озвалась друга панночка, біжучи з товаришкою далі.— Я знаю сю дівчину. Се Настя Гриценко. Вона колись ходила до нашої гімназії; я тоді була в третьому класі. Вона вступила в наш клас, тільки недовго була, хутко вийшла з гімназії, щось через півроку. Не знаю, чого так,— здається, екзамену побоялась. Тепер, я чула, вона ходить в музикальну школу. Вона, здається, страх уразлива! До неї було трудно приступити: аби що, вже й образиться. Вони завжди такі, сі...» Добре, що Настя