ДО ЕР. Вибране - Маріанна Кіяновська

«Стиглі краплі дощу — або, може, уже переспілі…»
Стиглі краплі дощу — або, може, уже переспілі. Надкусити — і все, як розлущити плід забуття. Білі хмари пливуть — майже білі чи начебто білі, — Сповиваючи сонце — своє позашлюбне дитя. У потовщеннях вітру — у зрубах, у зрізах і зламах — Спадкоємність відсутностей через відсутність імен. Я бажаю і вмію — і мушу замислити замах На єдину із назв, що її не згадає ромен. «Не вір мені, що я несамовита…»
Не вір мені, що я несамовита. Я просто пташка — сіра — співу для. Судинні трелі на початку літа, А далі — в рану вкинута земля. Руками землю струшую, руками — І вічне небо дивиться у сни. Ніхто мене не прихистить гілками. Хіба що дика груша восени. «Мовчу — заради тебе. Ти апостол…»
Мовчу — заради тебе. Ти апостол Мого минання в сутіні крихкій. Велика віра потребує посту Заради воскресіння. Голос твій Приходить в мене з іменем Господнім, Що над зникомим вічне вознесе. Мовчу. Мені відкрилося сьогодні, Що лиш мовчання означає все. «Тільки слід за останнім конем…»
Тільки слід за останнім конем недозволено-русий… Я давно вже не та, що виходила ген за село. Зависає душа понад прірвою пісні. Маруся Пам'ятає усе, а не тільки добро а чи зло. Бо ж над гніздами птиці, а деякі з них — від порогу, Мов архангелів зграйки, і майже щоразу — по три. Я втамовую смерть, як втамовують довгу дорогу. Тільки сонце і Бог наді мною — з душі чи згори. «Птиці із крильми, зробленими з фольги…»
Птиці із крильми, зробленими з фольги, Жовто і крихко, ніби зі світу вбогого. Ти залишаєш слід на землі — ноги. Або крила — у небі. Або нічого. «Прийдемо — сумні. Залишимось тут — терплячі…»
Прийдемо — сумні. Залишимось тут — терплячі. І зорі завиють, неначе старі вовки. Я плакати хочу — ти вибач, що я не плачу, Торкаючись твого голосу, мов руки. Ти світло в мені. Великі твої щедроти. Ти лагідний сніг озимих моїх життів. Пишу собі ніч. А ти мені в ній — навпроти: Півслова сказав, півподиху розповів. Нас збрешуть іще. Нас зроблять іще брудними. Та в нас чистота, де й слово лишає слід. Належу тобі. Ця осінь не з нами — з ними І зорі печуть, вилазячи із орбіт. «Ледве щастя моє ледве дихає ледве живе…»
Ледве щастя моє ледве дихає ледве живе. Повертаючись в дзеркало, двері ховає від мене. Чорні сміху окрушини: В купелі човник пливе, І маленьке дитя в купіль хлюпає воду студену. Все відміряно нам наперед — трохи шалу і крил. Трохи кінського поту, що пахне шляхами і домом, Навіть кара і смерть, навіть змучений той Азраїл, Що вцілів і загинув після першого в небі погрому. Ця пронизливість, це небажання від тебе