ДО ЕР. Вибране - Маріанна Кіяновська

«Не осягну тебе і не відкрию…»
Не осягну тебе і не відкрию Нічого з привідкритого мені. Лиш по-відьмацьки поцілую в шию — І стану вовком. Гори кам'яні Сховають душу, вирвану із плоті, За те, що крила ангелам спалю… В скорботі неба і в землі скорботі Тебе врятую, бо тебе люблю… Усе — тобі, збережене нізвідки, — Стріла і дзвін тонкої тятиви… З глибоких шрамів проступають свідки… Ти ж не полюй на вовка, не лови… Бо що тобі до мене, до отрути, Яку схотіла випити до дна? Ми знову разом, але вже не люди — Відьмак з глухої тіні вирина… «Лиш деревом встелене ложе. Засну з-поза саду…»
Лиш деревом встелене ложе. Засну з-поза саду — Собака, що тілом намацує грубий поріг. І чорна зоря — мов священна остання розрада — Лягає очима на дрібно розстелений сніг Мого божевілля. Чи чуєш? Я прагну забути. Я навіть молитву складаю з щасливим кінцем. А далі я сплю — і жагою розтерзані груди Жадають цілунків, а чисте, як лезо, лице — Не те, що моє, тільки те, що пригадане мною, — Незміряний простір моїх катастроф і утіх. Ця гра називається «пристрасть». І стежить за грою Вселенська печаль, що собою покутує сміх. «Сон — болото нічне, трясовиння засмоктує душу…»
Сон — болото нічне, трясовиння засмоктує душу. І гніздечка пташині при водах живих — островами. Відлітає метелик, що крила під місяцем сушить, — Не обличчя, а тінь попри темряву. Понад словами Вічні ріки течуть — у стоячій воді не спинитись. Вічні діти радіють, аж доки не стануть чужими. Ген кажан мерехтить, не уміючи крові напитись, Довго спалює небо, туман витискаючи з диму. Контур дерева — чорна на небо накладена мапа, А при ньому западини — квіти і звірі-примари… Білі плями сузір'їв — так густо хтось воску накрапав, Піднімаючи серце маленьке далеко над хмари. «Я в ній кажан, в цій ночі двійників…»
Я в ній кажан, в цій ночі двійників. Прелюдія польоту межи люди, Коли усе поділено напів: Сади, сонцестояння і застуди. Щоб мати крила плакати за всіх — Я довгий дощ, порізаний на пасма. І кожним з них я відчуваю сміх — Скляна Хуррем на кораблі в Еразма. «Витаю над безоднею, сповита…»
Витаю над безоднею, сповита Молитвою, безжальною, як мова. Одна із бджіл в сонцестоянні літа Така ж, як я, — покірна і раптова. Не пити із джерел, яких немає, І не приймати хліба без любові… Моя душа до Господа вертає, Поза причастям наковтавшись крові. «Полювання за власним криком…»
Полювання за власним криком. Тліють нетлі в очах свічад. За вузеньким тюремним віком Соломонова жде печать. Воскресіння моє велике, Замовляння на кров і віск. За вузеньким тюремним віком — Слід на небі холодних сліз. …А на страті або по страті (Шлях із нетрищ катівень душ) Я примушу себе