Київські контури. Вибрані вірші - Аттіла Могильний

Він, що вийшов нагору по стежці крутій, що стоїть під дощем, ніби грішник, що ішов, як пророчення віще, цим забутим шляхом в самоті. Скільки злетів було, перемог і падінь, і це все — лиш за те, щоб нині подивитись, як тихо собі стукотить товарняк в поруділій долині. Притулився щокою до шорсткої кори цих ялин. І — ні сліз, ні кривди. Тільки — спокій, немовби вода на вікні розмиває гірські краєвиди. …Темно стало, і він прийняв урочистість мовчазного надвечір’я. Тільки глиці повільне падіння по собі залишав. Бій
Південний вітер геть запорошив котурни і плащі, мечі і пращі, змішав ряди і про страшні напасті центуріонам враз нашепотів. І тишею оливкових гаїв. де стежки плутані, немов галерні снасті, окутував вогні багать пригаслих і колихав шатер багряну тінь. Ощадливі на рухи стали гунни, затих нубійця войовничий клич, і бились мовчки, люто і бездумно, і вже коли на шанцях стала січ і не лишалося надії на рятунок — важка і прохолодна впала ніч. Учвал під місяцем
У ночі, темні, владні, злі, коли по вінця переповнить, проситимеш: — Ну сотвори хоч хліб насущний, а хоч войну. Бо все не так, все — не гаразд, бо все — підступно і брехливо, тож все — в вогонь, нехай по нас для інших виростають крила. Бо все не варте навіть мли півсвітанкової, і голос ще промовлятиме: — Бери меча, що розірве це коло. Бо чи з пустель, чи з Іудей йде чорна хвиля зрад і рабства, та скаче вершник і мечем проводить лінію незгасну. Жанна д'Арк
Набридливий дощ тарабанить. Остання надія — сталь меча. Йоанно, твоїми вустами дихає зараз Франція. Йоанно, за перемогу очі твої — глибокі. А в Франції всі дороги в’яже дванадцятий полк піхоти. Йоанно. Не встигли. Пізно. Роту — в чвал. Щоб фінал, а не щем. Альбіон, Орлеан і діва — переплетені. Не розберем.