Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

Холонуть пиріжки напечені,

І тліє в попелі полова,

І золотих надій наречения Петля здушила з полуслова.

А ген за нею йдуть побоїща, Гримлять полки, і тліють межі, І помережаним сувоїщем Закрилось небо од пожежі.

Я БАЧИВ НЕЗАБУТНЄ

Я бачив незабутнє: за горою,

Де починався волзький степ безкраїй, Рудий та сивий, випалений сонцем, Снарядом битий,, бомбами й колісьми,— У тім степу йшла жінка. Я не знаю, Звідкіль вона і де її хатина,

Де чоловік; можливо, він на фронті, Отам, де всі, і пише їй про себе,

А може, й ні, та що ж, і я такий.

її очей я навіть не помітив,

Які вони — чи карі, чи блакитні,

І скільки горя в них налито — сповна Чи вполовину, я за це не знаю,—

Ми пролетіли на грузовику.

Але я вгледів: на руках у неї '

Дитина спала, вкутана в хустину,

А за спідницю старшенька трималась, Така ж, як і моя,— як і Валюшка. Вона ступала в дощові калюжі,

По колючках, по колії глибокій,

І спотикались босі ноженята,

Хлоп’яча майка здалеку синіла На п’ятирічних плечиках її,

Вона не плакала, і не сміялась,

І не просила: — Мамо, дайте хліба,—

І я тоді подумав: горе кату,

Що цих дітей пустив у голий степі

* #

*

Притомлені, бородаті, Неголені много днів,

Ми низько вклонились хаті, Де теплий вогник горів.

Надія була невеличка: Погрітись в теплі не гріх, Уздріти дитячі личка,

Давно ми бачили їх.

Хустину, хрещиком шиту, Волошку синю, суху 1 все те, що слід любити ■

Під кулями, на шляху.

Нам тільки б випити чаю, Тим більше — є сухарі.

Ой краю мій, дальній краю, . З вербою в нашім дворі!

Але не скриплять ворота,

Не гавка собаченя,

Хазяйська щира турбота Дверей нам не відчини.

І тліє в попелі хата,

Спітнілі коні хропуть.

Оглянемо ж автомати ї рушимо далі в путь.

*

Куриться пил. Моторів клекіт, туча,

Дорогу стеле сонця зелен сніп.

То днів моїх тривога неминуча Іде в степах весняних наосліп.

Танкетним громом, лютим кінським топом, Свинцевим свистом куль,— мина зима. Боєць смаглявий, впавши над окопом,

В любові теплу землю обійма.

Він ріс отут, де мріють чориі доти,

Кохав, трудився. (Даль пливе в диму), Земля моя, кому твої щедроти,

Як не бійцю, не сину твойому?

Он кущ цвіте. Он стежка біля тин.у,

Он кузня, там сусіди-ковалі.

І він, здійнявши каску, як дитина,

Сміється теплій матері землі.

* #

*

Я, може, серцем посивію,

Очима висохну в бою, ■

Мою ж неділену надію Залізом кривдить не даю.

Вона гостей чекає влітку,

Листів, і снів, і слова в дім.

Нехай цвіте, як синя квітка,

І вуркотить, як літній грім.

Чи, не обравшися клопоту,

Не спочиваючи ніде,

У нашу дальню восьму роту Немов біженка забреде. _

ПОВЕРНЕННЯ.

С. Воскрекасгнкові1

Заклекочуть струмки, сині стрічки одягне діброва І простягнуться руки, засмаглі, важкі, горьові, Здрастуй, бідна Ганнусю! — Вона ж, як була,

чорноброва, Та ж посмішка і зір, красні півники на рукаві.

А можливо, й не півники? В сірій свитині -подертій, В збитих батьківських чоботях, наче дитинство зустрів, Я впізнаю й таку: по ході, по розмові упертій,

По віночку двох кіс, по зажуренім маянню брів.

Із дороги далекої, з битви жорстокої, з далі,

Із підпалених сіл, з городів у осіннім диму,

Воскресай, моя юність, як прадід на смоленій палі, Як жорстокий чебрець при батьківськім дворі мойому.

Закошлатить острішки, засяє від променю хата,

При обрубанім древі побачиш гіркі полини,

Син твій вибіжить з хати, простягне малі рученята. Як він виріс і схуд, виглядаючи татка з війни!

Що ти скажеш малому? Бо слова не знайдеш одразу, Щоб ясне, і ласкаве, й гаряче, як присок, було.

Ізніми сіру скатку, потертий ремінь протигазу,

Цілу ніч надивляйсь на смагляве синовнє чоло.

Вдарять бубни під ранок. Знамена, як маки у житі, Зацвітуть над полком, біля Оржиці й тихого Псла, Цілуватиму ріллі, гарячою кров’ю политі,

Де крізь попіл і муку торішня пшениця зросла.

РОЗПЛАТА

Вийшли танки з лісів, задвигтіла земля вдалині,

Під огнем і бронею, квітневою яр’ю багата.

— За Вкраїну, вперед! — поклонилися при знамені.

— За Вкраїну, вперед! — Заревли дальнобійні

гармати.

Ти, як мати, нас кличеш на сивому древнім валу,

Під багряною тучею. Мук тобі, рідна, доволі,

Чий то похід гуде по дорогах, в диму і в пилу?

Вкрито обрій щитами на зритому бомбами полі.

То полки наші йдуть, то дивізій броньований гук,

То шабель блискавки заяскріли під небом погожим.

І нема каяття тим, що кров умивають із рук.

І нема вороття відступаючим ордам ворожим!

Ми плекали розплату. Захрипли в бою сурмарі,

А полкам не „видать ні кінця, ані краю, ні ліку.

І кричать вороги прокаженими на пожарі,

Хоч рятупку нема і'не буде рятупку довіку.

Україно, вставай на шляхах і полях вогняних,

Де стоїть моя мати з найменшим засмученим братом. Наша помста, як гість, у хатину загляне до них І шаблюкою блисне над чорним і проклятим катом!

* *

*

Не горе нам судилося ізвіку І не пожарів сутінки руді.

Один впаде — а зводяться без ліку Такі, мов криця, горді і тверді.

Не паралітики з блискучими очима,

Що скніють в сні, в заобрійних ночах,

Ми — юнаки із крильми за плечима,

З огнем жаги в розгніваних очах.

Налите гнівом серце Прометея,

Багате людським даром доброти,

Палке, як жар, і, мов скала, крутеє,

У наших грудях нещадиме —ти!

У лютих битвах ми б’ємось недарма В гарячі ночі, в розсвіти глухі,

Ненавидим важкі фашистські ярма,

Катівські руки, підлі і лихі.

Копає ворог землю, як могилу,

Щоб на руїнах плакала зима.

Ми ж носим в серці Батьківщину милу, ^ Бо знаєм: в світі іншої нема.

Бо в світі є одна дорога рідна І отчий дім в долині голубій,

Одна лиш зброя вірна і побідна,

Що нам народ кував на смертний бій.

* *

*

Де б ти не бивсь, в огні, під Сталинградом, Ыа ржевськім полі в-лісовім краї, Запам’ятай: з тобою майже рядом Лежать міста сплюндровані твої.

Гарячий Київ розметав квартали,

Старий Чернігів зеленню вчорнів,

Дуби полтавські, під снарядом впали У клекоті, у згарі чорних днів.

Багрових туч широка тінь крилата, Родюче поле, плесо голубе,