Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

І* *

*

Одвикли плакать очі матерів,

Говірку ніжну призабули діти,

І вдень і вніч ще довго не шуміти Зеленошумним кронам яворів.

Над ними день намети розіп’яв,

Під ними стріли боєм збитих трав, Стоять вони сторожею німою,

Сивіють літом і скриплять зимою.

Ах, явори! В полях стрічав їх ти,

Де серце прагне бурі й висоти,

Де, замість квітів,— запах диму й поту. Коли загледиш молоду піхоту

У бліндажах, під сяєвом зорі,—

Ти рад сто літ нести і гнів, і втому,

Щоб потім розридались матері Од радості:

— Сини прийшли додому!

* *

*

Солдати їдуть, солдати ідуть, Шрохом пахнуть руки.

Про що то багрові вітри гудуть На сивих шляхах розлуки?

Про що квилять у небі дроти І ніч у ракетах тривожна?

Ані об’їхати, ні обійти Війну, мій друже, не можна.

Лине з лугу голосок,

Шепче наша хата;

— Патронташ та поясок —

Все добро солдата.

Хочеш вмитись — от вода,

Неба повна чаша.

Попоїсти? — Не біда,

Є в пакеті каша.

Хліб як хліб чи сухарі,

Парені в окропі.

Встань в окопі до зорі,

Ляж собі вокопі.

Є тютюн, то запали,

Звісно, річ відома.

Тільки серця не в’яли По далеких вдома.

Та про рану не пиши,—

Спосіб це ие новий,—

Хай їм легше на душі:

— Жив, мовляв, здоровий.

Жаль, що в нас скупі слова, Жаль, натхнення мало,

Жаль, що пошта польова Десь від нас відстала,

І Маруся не вруча Тих листів з півроку.

Ну, а так, усе з плеча,

Що нам мать мороку?

Ну, а так, чого тужить?

Є тютюн і каша,

І зоря в полях біжить,

Як безсмертя наше.

ДО ДНІПРА

Гуде за полем дальній грім,

І молодий мій вік клекоче,

І рідний двір, і рідний дім Мене стрічає опівночі.

Барвиста юиь теплом війне,

Де мати з дітками ітиме.

І кличеш, просиш ти мене Своїми хвилями крутими, Широкий Дніпре.

Що в тобі?

Не шабель блиски голубі,

Не квітний сад в старім пожарі — Кривавих піль густа роса,

Та ворон — парус чорний в хмарі,

Та дуб кошлатий — в небеса.

Яких доріг ми не сходили- *

В полках нових, не в самоті,'

Які1 обвітрені могили Нас не вкладали на путі,—

Та ми підводились уперті В степу, в траншеї, у траві. .

Вже інші думали, що в смерті,

А ми підводились — живі.

Два роки гроз важкий потік,

Де мить — як день, а ніч — то вік. І там, в завісі огневій,

Десь на смертельнім повороті Стогнав,я жадібно: — Я твій. Твойого духу, крові й плоті.

Хоч дай попить мені роси,

Хоч хвиль відгомін принеси,

Хоч шум дубів в страшну годину, Хоч заповітний сад в бою -І ту, єдину до загину,

Дніпровську молодість мою! —

О днів походних'дим багровий,

Де дзвонять танки й тягачі,

О темінь туч і хвиль дніпрових Ген за шелом’янем вночі!

Гармат лафети, люди в броні, Гармошки лагідний мотив, Осатанілі димні коні Свистять вітрами в буйстві грив. Ой Дніпре, Дніпре, чим ти мрієш? Кому шумлять луги твої?

Кому; човни в ночах лелієш? Зустрінь, обмий і напої.

Хлюпни водою в гожі ранки, Зведи веселку до зорі,

Де наші сестри-полонянки Стоять засмучені в дворі. Спочинем, чола вмиєм з поту,

І, обминувши суєту,

Крізь гомін, сміх і плач-скорботу Я вздрю блакить твою святу.

І, нахилившись над водою,

Згадаю час кривавих жнив,

З якою бідкався бідою,

З якою радістю прожив..

Та й буде знову теплий вітер

Над орним полем вдалині Дубами сповага шуміти Мені про битви, ночі й дні,і Про вільну ВОЛЮ, що в недолі Спізнала злигоднів і злив,

І про бійця, що, впавши в полі, Мені життя благословив.

* *

*

Полюбила мене, не питала,

Із якого я краю й рідні,

Тільки слово, мов трунок, ковтала, Залишаючи в серці на дні.

Ні хвали, ні для болю огуди,— Щоб других не ходив, не гнітив,— А поклала усмішку у груди,

Як на скрипку гарячий мотив.

Ще гудки на глухім полустанку, Іскри з димом — узор па межу,

Ще порада якась наостанку,

Від якої лиш звук бережу.

Тільки звук, а не довгу розмову Та терпкий поцілунок вночі. Синьоока моя, тонкоброва,

В шинельчині на правім плечі.

Виглядаєш, чекаєш, я знаю По очах, по ночах, по війні,

Хоч би звістку з дніпрового краю Од моєї простої рідні.

Од моїх журавлів на Дунаї,

Од веселок і літніх доріг.

Од страшного переднього краю, Де я ім’я твоє приберіг.

* *

*

Ярославно, Ігор знову кличе,

Шле гінця з далекого полка,

Сяє сонце яре, бунтівниче,

' Пил походу щоки опіка.

То не Ігор, не його дружина,

То від мене вісточка мала.

Ти чекала, ти вже й ворожила Й забувать потроху почала.

І жальби твоєї мов не чує,

Не пророчить райдугу чи грім,—

Все шестірка шлях мені віщує,

Туз жировий — на казьонний дім.

Води знов щебечуть у криниці,

В буйні бубни виграють громи,

Розписні залетисті синиці До шибок торкаються крильми.

І тобі насниться в непокої

Мій бліндаж, мій рай земний і дім,

Де Я п’ю із битви ГрОЗОЕОЇ,

Захистившись іменем твоїм.

* *

*

Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу,

В снах узаконив, пізнав з поцілунку, Кликну: прийди! — і прийдеш неминуче, Крикну: рятуй! — і воскресну в рятунку.

Що в твоїм імені є чарівниче:

Трунок, чи хміль, чи веселкова зваба? Зірка твоє освітила обличчя І потемніла — світить не змогла-бо.

Як ти співала в нашій частині,

Очі ясніли, як сині роси,

Знявши пілотку і шинельчину,

Рідна, далека, золотокоса!

Віють вітри перехресні й зустрічні,

Де ми любились,— до саду й до хати.

Є своя радість на віки вічні В тім, щоб надіятись і виглядати.

* *

*

Полюбила мене,— я не знаю,— Кажуть люди, що так, мов, і є.

З чебрецевого рідного краю йди у гості, кохання моє!

Може, згадкою крил журавлииих Чи луною закурених літ,

Синім проліском в сніжних долинах, Ясним місяцем із-за воріт.

Чи сама через місяці й тижні Заявися чуткам наодріз, Чорпобрів’ям шовковим і ніжним, Тихим сном нецілованих кіс.

Полюбила мене,— я не знаю,— Кажуть люди, що так, мов, і є.

Із дніпрового рідного краю Йди у гості, кохання моє!

# *

*

Яке це щастя — сонця шати Угледіть з ночі темноти,

Усе відкрите приношати,

Усе