Божественна комедія - Аліг'єрі Данте

88 Не знаю, може, злий був мій учин,

Слова ж на відповідь були готові:

«Якого скарбу ждав, скажи, взамін

91 Господь наш, як святому дав Петрові

Свої ключі? Наказ він мовив свій:

«Іди за мною!» – та й по цьому слові.

94 Петру та іншим не платив Матвій

Ні злотом, ні сріблом, як обережно

Посів він місце по душі кривій.

97 Тож стій отут, бо скараний належно

З чужим добром грабованим стирчи,

Як з ним на Карла бадьоривсь безмежно.

100 Якби не так я шанував ключі,

Поважані для всіх людей путящих,

Гаптовані у тебе на парчі,

103 To я б удавсь до виразів ще тяжчих,

Бо кривдить землю всю ваш хижий хист,

Підносить гірших, в грязь ввергає кращих.

106 Вас, пастирі, вже знав євангеліст

В тій, що на водах возсіда, байдужа,

Лиш блудствує з царями з різних міст.

109 А в ній, семиголовій, сила дужа

На десять рогів сяяла свята

Аж поки шлюбного любила мужа.

112 Тепер в вас віра срібна й золота;

Відміна та в вас од ідоловіра,

Що в нього Бог один, а в вас – до ста…

115 О Константине, тож не купіль щира,

А дар твій папі зло вчинив тяжке,

Що до багатства в них пропала міра».

118 І поки я співав йому таке,

Від сорому чи люті в хриплім реві,

Ногами виробляв він щось бридке.

121 Гадаю, що сподобавсь вожаєві,

Бо слухав він моїх уважно слів:

Були вони правдиві і життєві.

124 І тут руками він мене обвив,

До серця пригорнув, поніс угору

По тій дорозі, що й сюди привів.

127 Проніс мене крізь путь круту, сувору

Аж на високий арковий карниз,

Де вид у п’ятий схов одкрився зору.

130 І там мене, де спуск ішов униз,

Він бережно поставив на скелину,

Що неприступною була й для кіз,

133 Звідкіль побачив я нову долину.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТА

1 Нові покари я в тім самім ритмі

Оспівую в двадцятій пісні цій

Канцони першої – про втоплих в пітьмі.

4 Вже на круті схиливсь я камінці,

Щоб роздивитись дно глибоке долу,

Зволожене у слізнім озерці.

7 Й багато душ побачив, що по колу

Ходили, сльози мовчазні ллючи;

Так ходять в нас в процесіях спрокволу.

10 Я ще одне помітив, що, йдучи,

Вони тримають дивно підборіддя;

В них не на місці й шия на плечі.

13 Це з скрученими лицями поріддя

Лише назад примушене ходить,

Незмильне втративши очей повіддя.

16 Параліч може хворому скрутить

Потворно так на шиї м’язи й жили,

Що я не міг такого й уявить.

19 Хай Бог дає тобі, читачу, сили

Ума в цім місці зосередить міць.

А я не міг, щоб очі не сльозили,

22 Як вздрів спотворених тьму-тьмущу лиць.

Та й їхніх сліз потік неутолимий

В них не по грудях біг, а між сідниць.

25 Притьма залився я й собі рясними,

На камінь спершись, і такі слова

Сказав вожай: «Невже ти теж із ними?

28 Бо жаль до винних губить тут права:

Хто може буть злочинніший за того,

Хто винним перед Богом співчува?

31 Зведи чоло і очі на отого,

Під ким розсілась на очах фівян

Земля на крик: «Куди ти мчиш, для чого,

34 Амфіараю? Чом покинув стан?»

Та колісницю гнав він без упину,

Поки Мінос не взяв його у бран.

37 Дивись, він груди обернув на спину

За дерзкість, що хотів вперед все знать.

Тепер назад він знає путь єдину.

40 Ще зриш Тіресія, – він зрадив стать.

Із чоловіка жінкою зробився

І всю істоту мусив був мінять,

43 Аж поки знов з гадючим шлюбом стрівся,

Києм приборкав в гадах крові бунт

І в чоловіче пір’я знов одівся.

46 За черевом його іде Арунт,

Що в горах Луні, де на дні кар’єру

Каррарець вбогий обробляє ґрунт,

49 Житлом обрав із мармуру печеру,

Де міг побачить небо у зірках

І в далині морській струнку галеру.

52 А ця, в якої голова в кісках,

Хова від тебе невидимі груди,

А тіло все в шерстистих волосках, —

55 Ця звалась Манто, що блукала всюди

Й моя сподобалась їй сторона.

Отож про неї й повість в мене буде.

58 Побачивши, що зовсім самітна,

Вітчизну ж Вакха рабство осідає,

Світ за очі пішла собі вона.

61 В Італії прекрасній, в Альпах сяє

Те озеро, де йде до Маньї путь.

Це озеро ім’я Бенако має.

64 Джерела, що їх з тисячу, мабуть,

Від Валькамоніки до Гарди, гони

Пеннінські вмивши, в озеро течуть.

67 Всередині, де сходяться кордони,

Благословляти пастирі б могли

Народ із Трента, Брешії й Верони.

70 Де береги у низині лягли,

Бергамці не зруйнують чи брешійці

Пескьєри гарні та міцні вали.

73 А надмір рідини, якого в шийці

Не вміщує Бенако, випада

І витіка, мов через вінця в лійці.

76 Текти почавши з озера, вода

Більш не Бенако, а вже Мінчо зветься

Аж до Говерно, де у По впада.

79 Одразу ж річка до рівнини ллється,

Там ширшає, стає на взір ставка,

А влітку сохне й смородом береться.

82 Сюди ішовши, дівчина жорстка

Серед боліт вподобала місцину,

Хоча рослинність там була й рідка.

85 Звела вона тут з слугами хатину

І віддалась чаклунству й ворожбі,

Аж поки не поклали в домовину.

88 Сусідні люди збилися й собі

На тому, що його, немов намисто,

Твань оточила, дикому горбі.