Тарас Шевченко. Твори у п'яти томах. Том 2 - Тарас Григорович Шевченко

На степ, на море подивлюсь,

Згадаю дещо, заспіваю

Та й знов мережать захожусь

Дрібненько книжечку. Рушаю.

[Перша половина 1850,

Оренбург— 1858, Петербург]

«Ми заспівали, розійшлись…»

Ми заспівали, розійшлись,

Без сльоз і без розмови,

Чи зійдемося ж знову?

Чи заспіваємо коли?

А може, й те… Та де? Якими?

І заспіваємо яку?

Не тут і, певне, не такими!

І заспіваєм не таку!

І тут невесело співали,

Бо й тут невесело було,

Та все-таки якось жилось,

Принаймні вкупі сумували,

Згадавши той веселий край,

І Дніпр той дужий, крутогорий,

І молодеє теє горе!..

І молодий той грішний рай!

[Перша половина 1850,

Оренбург]

«Не молилася за мене…»

Не молилася за мене,

Поклони не клала

Моя мати; а так собі

Мене повивала,

Співаючи: «Нехай росте

Та здорове буде!»

І виріс я, хвалить бога,

Та не виліз в люде.

Лучче було б не родити

Або утопити,

Як мав би я у неволі

Господа гнівити.

А я так мало, небагато

Благав у бога. Тілько хату,

Одну хатиночку в гаю,

Та дві тополі коло неї,

Та безталанную мою,

Мою Оксаночку; щоб з нею

Удвох дивитися з гори

На Дніпр широкий, на яри,

Та на лани золотополі,

Та на високії могили;

Дивитись, думати, гадать:

Коли-то їх понасипали?

Кого там люде поховали?

І вдвох тихенько заспівать

Ту думу сумную, днедавну,

Про лицаря того гетьмана [103],

Що на огні ляхи спекли.

А потім би з гори зійшли:

Понад Дніпром у темнім гаї

Гуляли б, поки не смеркає,

Поки мир божий не засне,

Поки з вечерньою зорьою

Не зійде місяць над горою,

Туман на лан не прожене.

Ми б подивились, помолились

І, розмовляючи, пішли б

Вечеряти в свою хатину.

Даєш ти, господи єдиний,

Сади панам в твоїм раю,

Даєш високії палати.

Пани ж неситії, пузаті

На рай твій, господи, плюють

І нам дивитись не дають

З убогої малої хати.

Я тілько хаточку в тім раї

Благав, і досі ще благаю,

Щоб хоч умерти на Дніпрі,

Хоч на малесенькій горі.

[Перша половина 1850,

Оренбург]

ПЕТРУСЬ

ПОЕМА

Були на хуторі пани,

І пан і пані не багаті.

І дочечка у їх росла,

Уже чимала піднялась;

І генерал її посватав,

Бо страх хорошая була,

А генерал був страх багатий.

От і талан господь послав

На вбогий хутір, ублагали

Царя небесного! Взяли

Її гарненько одягли

Та у неділю й повінчали,

І генеральшею назвали,

І цугом в Київ повезли [104].

Було на хуторі погане

Мале байстря, свиней пасло,

Петрусем звалось; на придане

Воно за панною пішло

У генеральськеє село

Свиней же пасти, безталанне.

За балом бал у генерала,

За генеральшею чимала

Орда панів і паничів;

І генеральша уночі

Тихенько плакать собі стала.

«Занапастила мене мати.

Зов’яне марне у палатах

Краса і молодість моя».

«Ти, душко, плачеш?» — «Хто се, я

Ні, я не плачу…» — «Знаєш, Маню,

У городі тепер армяни,

Купи собі, мамуню, шаль».

«Мені не треба тії шалі».

«Не завдавай же серцю жалю!

Купи, голубко! Не печаль

Мого ти серця! А весною

В Париж поїдемо з тобою

Або поїдемо в село,

Як схочеш, серце».

Тихо, тихо

Зима минала, кралось лихо

Та в самім серці й уляглось

У генеральші молодої.

Поїхали в село весною,

В селі банкети загули,

А генеральша плаче, плаче,

А генерал того не бачить,

А всі вже бачили в селі.

З нудьги із двору погуляти

Якось, задумавшись, пішла,

Та аж за царину зайшла,

Та й бачить, що пасе ягнята

Мале хлоп’яточко в стерні.

«О горе, горенько мені!

Що я робитиму на світі?

Се ти, Петрусю?» — «Авжеж, я».

«Ходім до мене, будем жити,

Як там на хуторі колись

Жили, жили». Та й похилилась,

Очей не зводячи, дивилась

На Петруся. Одним одна

І виростала, й дівувала.

І за старого генерала

Занапастили, продали!

І вкупі гроші пропили…

І тяжко, тяжко заридала.

«Ходімо, серце, погулять!

Ходім, Петрусю, в сад, в палати».

«А хто ж тут буде доглядать,

Хто попасе мої ягнята?»

«Нехай хто хоче!» Й повела

Його в палати. А в палатах

Причепурила, одягла.

А потім в школу оддала.

І любо їй. Нехай радіє,

Поки надія серце гріє,

Поки росте з того зерна

Або кукіль, або пшениця.

Бо ми не знаєм, що твориться

У його там. А він хоч зна.

Та нам не скаже. Якби знала

Матуся горенько твоє,

Чи оддала б за генерала

Дитя єдинеє своє?

Не оддала б… А втім, не знаю…

Бо всякі матері бувають.

Минають дні собі поволі,

Петрусь до школи та із школи

З книжками ходить та росте.

Сама аж ніби молодіє,

І генерал собі радіє,

Що діло, бачите, святе

Удвох-таки вони зробили.

Петра на волю одпустили,

Зимою в Київ одвезли,

І там у школу оддали,

І там чимало поповчили.

Вернувся з Києва Петрусь

Уже Петром і паничем,

І кучері аж по плече,

І висипався чорний ус,

І ще… Та се ще не втече,

Розкажем іноді колись

Про те, що снилося Петрові,

А генеральші чорнобровій

Що тепер снилося, то ми

Оце й розкажемо.

Перед іконою пречистої

Горить лампада уночі.

Поклони тяжкії б’ючи,

Ридала, билася… нечистую

Огненную сльозу лила.

Вона благала пресвятую,

Щоб та її… щоб та спасла,

Щоб одуріть їй не дала —

Пренепорочная! І всує.

Молитва їй не помогла:

Вона, сердешна, одуріла,

Вона, небога, полюбила

Свого Петруся. Тяжко їй!

Душі негрішній, молодій!

Та що ж робить? Не стало сили,

Сердега разом одуріла.

Та й як його одній святії

Прожити літа молодії?

Вони ж не вернуться! Як хоч,

А лихо, кажуть, перескоч,

А то задавить. Генеральша

Не перескочила, бо їй

Хотілось жити, молодій!

Хотілося б… Густенька каша,

Та каша, бачте, та не наша,

А паш несолений куліш —

Як знаєш, так його і їж.

«Петрусю! Друже мій єдиний!

Моє ти серце! мій ти сину!

Рятуй мене, рятуй! рятуй!

О матер божая! розкуй

Мою ти душу!» І ридала,

І батька, й матір проклинала,

І все на світі. А Петрусь,

Її єдиная дитина,

Гуляв собі пренеповинний

В саду та арію якусь

Мугикав стиха. Більш нічого

Петрусь не бачив. А небога

Сама не знає, що робить?

І що їй діяти з собою?

Або сховатись під водою,

Або принамені розбить

О стіну голову…